Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. – початку XXI ст.


Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. - початку XXI ст.


Вступ


Мета даної роботи полягає в тому, щоб узагальнити та систематизувати основні тенденції створення та розвитку артилерійських систем, які знаходились та стоять на озброєнні у даний час в арміях провідних країн світу (ПКС), та історичний досвід їх застосування у локальних війнах та збройних конфліктах другої половини 20 ст. - початку 21 ст., надати практичні рекомендації щодо розробки, створення та бойового застосування сучасних та перспективних артилерійських систем.

Завданнями даної роботи ставиться:

  • дослідити питання створення та застосування буксируємих та самохідних артилерійських систем польової артилерії (ПА), боєприпасів до них та засобів управління вогнем ПА
  • дослідити питання створення та застосування реактивних систем залпового вогню (РСЗВ), їх боєприпасів та засобів управління вогнем
  • проаналізувати тенденції розвитку артилерійських систем армій ПКС, узагальнити досвід бойового застосування артилерії та розробити практичні рекомендації щодо удосконалення артилерійських систем, що стоять на озброєнні у Збройних Силах (ЗС) України, та створення нових систем.

1.Буксируємі гармати польової артилерії.

артилерія залповий вогонь боєприпаси

Перші буксируємі нарізні гармати, які заряджались з казенної частини та мали затвор, зявились у Росії у 1866 р., а у 1872 р. видатний російський конструктор В.С. Барановський розробив та створив принціпіально нову швидкострільну 2.5-дюймову (38 мм) пушку з противідкатними пристроями та поршневим затвором з самовзвідним ударним механізмом. На цій гарматі також були встановлені механізми наводки нового типу та оптичний приціл, створений професором російської Артилерійської академії Каминським. Крім того, у якості боєприпасу для артилерійської гармати вперше був пропонований унітарний постріл, у якому снаряд та пороховий заряд обєднувались гільзою у єдине ціле. Це була перша у світі пушка, яка мала всі основні елементи сучасної гармати. Саме її конструкція визначила на довгий час тенденції розвитку гармат польової артилерії (ПА). Ідеї та конструктивніі рішення Барановського були признані артилерійськими конструкторами усього світу.

На всіх етапах свого вдосконалення артилерія залежала від стану промисловості, науки та техніки у країні, від поглядів військових фахівців на тактику ведення бою.


1.1 Буксируємі гармати польової артилерії виробництва СРСР


Друга світова війна підтвердила, що артилерії належить головна роль у вогневому ураженні противника у всіх видах бою. Артилерійські системи, що були створені у Радянському Союзі у 30-40-х роках ХХ сторіччя, -76 мм дивізійна пушка (ДП) ЗІС-3, 85 мм ДП Д-44, 122 мм гаубиця (Г) М-30, 152 мм Г Д-1 у роки Великої Вітчизняної війни показали свою високу ефективність та надійність. Ці артилерійські системи показували свою перевагу не тільки над озброєнням німецької армії, а і перевосходили за своїми тактико-технічними та експлуатаційними характеристиками гармати, які були на озброєнні військ держав антигитлеровської коаліції. Основними з таких артилерійських систем були гаубиці американського виробництва - 105 мм Г М2А1 та 155 мм Г М1А2.

Але згодом час брав своє та вимагав створення нових артилерійських систем з більш якісними показниками. Лідером у створенні буксируємих гармат на довгий час став Радянський Союз.

Однією з перших більш вдалих гармат, створених радянськими конструкторами у післявоєннний час, стала 130 мм пушка (П) зразку 1953 р., яка отримала індекс М-46. Вона була призначена, у першу чергу, для боротьби з артилерією та ураження обєктів, розташованих у тилу противника. Поставки пушки на озброєння почались у середині 50-х років. Пушка експортувалась у більш, чим 40 країн світу, та в даний час ще знаходиться на озброєнні в багатьох з них. Наприклад, у Збройних Силах Лівії на початок 2004 р. їх налічувалось 330 одиниць (од.). На світовому ринку озброєння пропонуються боєприпаси до цієї системи не тільки радянського виробництва, а і розроблені у Китаї активно-реактивні снаряди (АРС) зі збільшеною дальністю стрільби (Дстр).

Пушка М-46 має незвичний для озброєння Сухопутних військ (СВ) СРСР калібр - 130 мм, який використовувався, в основному, на флоті. Застосування такого калібру у поєднанні з довжиною ствола приблизно 58 калібрів (клб) дозволило створити гармату з досить великою для ПА тих років Дстр - до 27150 м. Вогневі можливості гармати та потужність боєприпасів цілком відповідали вимогам, які панували у той час у поглядах на бойове застосування артилерії.

Конструкція гармати досить традиційна. Особливість ходової частини полягає у тому, що для транспортування гармати у похідному положенні додатково використовувався одновісний передній колісний хід. Завдяки цьому велика маса пушки розподілялась рівномірно не на два, а на чотири колеса, що значно збільшило проходимість гармати, особливо по сипучому ґрунту. Але те, що ствол при переводі у похідне положення за допомогою лебідки відтягувався назад, де кріпився до спеціальних упорів на станинах, значно збільшувало час на перевід пушки у бойове або похідне положення.

Все ж пушка відповідала вимогам того часу та гарно зарекомендувала себе у бойових діях (особливо арабо-ізраїльській війні), тому армії Ізраїлю та Південно-Африканської Республіки (ПАР) взяли собі на озброєння зразки, які були захоплені ними у якості трофейних, а промисловість цих країн самостійно виробляє боєприпаси до них та пропонує до продажі.

У даний час різними фірмами Ізраїлю, Китаю пропонуються варіанти модифікації М-46, які передбачають установку на її лафеті 155 мм стволів довжиною 45 клб, що дає можливість використовувати для стрільби стандартні 155 мм боєприпаси НАТО.

Подальшим кроком у розвитку артилерійських систем у СРСР стало створення 152 мм П М-47. Це стало наслідком тенденції, яка мала місце у розвитку радянського артилерійського озброєння: створення дуплексних систем (двох гармат, які відрізняються одна від одної по калібрам та Дстр, але мають однаковий уніфікований лафет та виконують одні і ті ж вогневі задачі).Пушка М-47 була отримана простим накладенням 152 мм ствола на лафет пушки М-46.

Одночасно в 50-х роках 20 ст. у СРСР велась розробка нової 122 мм корпусної пушки для заміни 122 мм П зразка 1931/1937 рр., яка використовувалась у роки другої світової війни. Пушка Д-74, яка була створена конструкторським бюро (КБ) на чолі з видатним радянським конструктором артилерійських систем Ф.Ф. Петровим, виявилась дуже вдалою: при масі на 1,7т менш, ніж 122 мм П зразка 1931/1937 рр., вона мала Дстр майже на 4 км більше. Пушка була на озброєнні Радянської Армії та експортувалась у Єгипет, Перу, Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР), Вєтнам, Нігерію, Лівію та на Кубу.

Особливістю її будови була наявність у конструкції нижнього станка лафету спеціального піддону, який грав роль центральної опори, на яку спиралась гармата при стрільбі. Таке конструктивне рішення було застосовано вперше у світовій практиці створення буксируємих гармат та значно підвищило стійкість гармати під час стрільби. У поєднанні з використанням катків на кінцях станин це дозволило без особих зусиль та швидко змінювати напрямок стрільби. Вдале застосування Д-74 єгипетською армією у арабо-ізраїльських війнах 60 - 70 рр. минулого сторіччя підтвердило високу ефективність такої конструкції гармати. Для стрільби з неї застосовувались ті ж боєприпаси, що і для попереднього аналогу. При цьому максимальна Дстр склала 24 000 м, а при застосуванні бронебійних снарядів єгипетською армією під час війни з Ізраїлем 1969-1979 рр. була відмічена здатність пробивати броню танків до 185 мм на дальностях стрільби до 1 км.

З появою на озброєнні Д-74 була закладена нова тенденція у конструкції буксируємих гармат ПА - майже всі аналогічні системи, створені пізніше не тільки у Радянському Союзі, а і в інших краінах-виробниках артсистем, мали саме таку компоновку - з відкидною опорною плитою як складовою частиною лафету.

Вдала конструкція лафету 122 мм П Д-74 була використана тим же КБ при створенні у 1955 р. 152 мм пушки-гаубиці (ПГ) Д-20. Ці гармати надходили на озброєння артилерійських частин корпусного та армійського підпорядкування та разом вони склали так званий «корпусний дуплекс», який призначався для використання вогневих завдань у ланці «корпус - армія».

мм ПГ Д-20 була на озброєнні більшості країн Варшавського Договору та експортувалась і в інші країни. Найбільші обсяги поставок були у Алжир, Єгипет, Нікарагуа, Індію.

Артилерійські системи Д-74 та Д-20 відрізняються тільки стволами: довжина стволу пушки Д-74 складає 52 клб, а у Д-20 - 26 клб. Спочатку для стрільби з Д-20 застосовувались ті ж боєприпаси, що і для 152 мм Г Д-1 років другої світової війни. Але згодом у її боєкомплекті зявились осколково-фугасні снаряди (ОФС) підвищеної потужності, снаряди з готовими убивчими елементами. Крім того, 152 мм ПГ Д-20 здатна вести вогонь керованими снарядами 3ОФ39 «Краснополь» та спецбоєприпасами з ядерним зарядом. Кумулятивний снаряд Д-20 має бронепробиваємість до 250 мм, що на час створення системи забезпечувало пробивання броні майже всіх існуючих у той час танків.

Одночасно у СРСР велись роботи по розробці нових артилерійських систем великої та особливої потужності на колісному ходу. Ними планувалось переозброїти зєднання артилерії Резерву Верховного Головнокомандування (РВГК), які мали малорухомі гармати часів другої світової війни на гусеничному ходу. Роботи велись Центральним КБ під керівництвом В.Г. Грабіна.

К 1953 р. були розроблені технічні проекти наступних гармат: 180 мм П С-23, 210 мм Г С-33 та 280 мм мортира С-43. Всі гармати були створені з використанням одного уніфікованого лафету. У 1955 р. ленінградський завод «Баррикады» виробив перші 7 пушек С-23, 1 гаубицю С-33 та одну мортиру С-43. Після проведених випробувань всі гармати були рекомендовані до прийняття на озброєння. Але к тому часу партійне керівництво СРСР (і відповідно і Міністерства Оборони (МО)) прийшло до висновків, що далекобійна артилерія своє віджила, та її повинні замінити керовані ракети різної дальності. Тому повномасштабне серійне виробництво 180 мм П С-23 було розгорнуто лише на початку 1970-х рр., коли, крім Радянської Армії, ці пушки отримали ЗС Сірії, Єгіпету, Іраку. Вказана система мала велику Дстр - до 30 000 м, а розроблені до неї ОФС мали більшу потужність дії, ніж снаряди гармат калібру 152 та 155 мм. Спеціально для використання на сипучих ґрунтах була розроблена спеціальна балка, яка вкапувалась, а на неї встановлювалась лобовою частиною нижнього станка гармата та кріпилась цепами.

Позитивні якості радянських артилерійських систем, розроблених у той час, крім вдалих конструктивних рішень, які були закладені у їх будову, також пояснюються і тим, що майже всі вони пройшли опробування у бойових умовах практично після запуску гармат у серійне виробництво. Результати використання артилерійських систем у бойових діях, зокрема у арабо-ізраїльських війнах 1956 р., 1967 р., 1969-1970 рр. та 1973 р., дали змогу конструкторам врахувати недоліки, що виявились під час застосування створених гармат. Так, використання пушки С-23 арабськими країнами у війні з Ізраїлем у 1973 р. показало низькі маневрові якості - пушка мала невисоку проходимість по сипучому ґрунту, особовий склад розрахунків не завжди встигав підтримувати встановлений темп вогню внаслідок великої ваги снарядів та високого розміщення лінії заряджання (процес заряджання механізований не був). Також був виявлений і дуже суттєвий недолік, який мали гармати з будовою, аналогічною С-23 (зокрема 130 мм П М-47). З метою зменшення габаритів системи у похідному положенні конструктори застосували принцип відтягування ствола - при переводі з бойового положення ствол відєднувався від противідкатних пристроїв та за допомогою лебідки відтягувався у заднє положення, де кріпився до спеціальних упорів на станинах. При переводі у бойове положення все проходило у зворотному порядку. Внаслідок цього, час переводу С-23 у бойове положення або у похідне розрахунком з 14 чоловік досягав 30 хв. (для М-47 показники дещо кращі). Такі часові характеристики ні в якої мірі не відповідали вимогам бою. Тому при створенні наступних зразків гармат конструкторами, що розробляли нові артилерійські системи, принцип відкату ствола назад при переводі гармати у похідне положення вже не використовувався, а гармати М-47 та С-23 з озброєння Радянської Армії поступово були зняті.

У 1960 р. у СРСР на озброєння була прийнята 122 мм Г Д-30, розроблена тим же КБ, яке розробило 122 мм П Д-74 та 152 мм ПГ Д-20. Поява цієї артилерійської системи була обумовлена необхідністю створення нової, більш потужної та ефективної гармати, для безпосередньої підтримки загальновійськових підрозділів. Д-30 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів мотострілецьких полків (як правило, на БТР). Ця система дуже гарно зарекомендувала себе і до цього часу стоїть на озброєнні багатьох країн світу, в першу чергу, країн Співдружності Незалежних Держав (СНД), Варшавського Договору (ВД) та деяких інших. Так, по даним на 01.01.04 р., ЗС Польщі налічують 280 од., Чехії - 154 од., Словаччини - 76 од., Лівії - 190 од. Д-30 надходили на озброєння ЗС Іраку і використовувались армією цієї країни під час ірано-іракської війни. За високу вогневу потужність іракські військові дали для Д-30 назву «Саддам» на честь свого політичного лідера.

В основу конструкції 122 мм Г Д-30 була покладена нова для польової артилерії схема компановки гармати: замість традиційних двох станин, що роздвигаються, лафет має три станіни, одна з яких є нерухомою, а ходова частина розміщується на верхньому станку. Це вперше у світі дало можливість ведення кругового обстрілу без відділення від гармати колісного ходу та пересування станін. Невисока лінія вогню також надала можливість використовувати гаубицю у системі протитанкового вогню (а ЗС Іраку застосовували гаубицю і як засіб безпосередньої вогневої підтримки піхоти, ставлячи гармати для стрільби прямим наведенням між розривами у бойовій ціпі). Невелика вага (3,2 т) та зручність у експлуатації значно підвищили показники маневрових можливостей: швидкість транспортування - до 60 км/год, час переводу в бойове або похідне положення - 1,5-2,5 хв.

Для стрільби з Д-30 використовуються таки типи боєприпасів: осколково-фугасні, кумулятивні, димові, освітлювальні, агітаційні, а також з готовими убивчими елементами.

Досвід використання Радянською Армією Д-30 у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА) підтвердив, що загальновійськові частини мають мобільну та ефективну артилерійську систему для безпосередньої підтримки. Артилерійський дивізіон, озброєний 122 мм Г Д-30 або її самохідним варіантом 2С1, був у кожному мотострілецькому або танковому полку. Для розвідки та управління вогнем у бойові порядки загальновійськових підрозділів призначались артилерійські спостерігачі-коректувальники, за командами яких і забезпечувалось ураження цілей. Особливо важливою була можливість гаубиці вести мортирну стрільбу, завдяки чому забезпечувалась стрільба через високі горні гребні. Великим позитивним моментом була можливість ведення вогню у різних напрямках без зміни вогневої позиції та перестановки гармат. Але у той же час були виявлені і недоліки у конструкції гаубиці, внаслідок чого гвинтовий домкрат механізму переведення у бойове та похідне положення був замінений на гідравлічний.

Застосовувалась Д-30 російською армією і під час війни у Чечні. При чому можливість ведення кругового вогню з гаубиці забезпечили у деяких випадках ведення вогню однією батареєю повзводно по двом різним цілям, розташованим у протилежних напрямках.

Для стрільби Д-30 характерна висока точність вогню. Це давало змогу російським артилеристам у багатьох випадках не використовувати громіздкі машини зі складу комплексу командирських машин управління (КМУ), які у гірській місцевості демаскували положення командно-спостережних пунктів, а для розвідки та коректування вогню використовувати лише оптичні прилади (як правило, далекомір 1Д13 ЛПР-1 «Коралон»). Як і при бойових діях у ДРА завдання управління вогнем артилерійських підрозділів виконували артилерійські спостерігачі-коректувальники. Але на цей час загальновійськові командири, особливо у другу половину чеченської війни, надавали коректувальникам більше уваги, спеціально призначаючи особовий склад для їх охорони та перенесення засобів звязку та приладів.

Хоч 122 мм Г Д-30 була розроблена більш, як 40 років тому назад, питання зняття її з озброєння не розглядається. У даний час у Російській Федерації (РФ) державним унітарним підприємством «Завод №9» (м. Єкатиренбург) розроблений проект подальшої її модернізації. Згідно цього проекту передбачається установка нових противідкатних пристроїв, нових пневмоколіс та механізму досилку снаряду при заряджанні. Вважається, що заплановані зміни збільшать швидкострільність з одночасним зменшенням фізичного навантаження на особовий склад вогневих розрахунків.

Наприкінці 1960-х років та у більш пізніший час у СРСР були також розроблені і інші буксируємі артсистеми ПА, які знаходяться на озброєнні і у даний час.

У листопаді 1968 р. СКБ Пермського машинобудівельного заводу була розпочата розробка нової 152 мм пушки з підвищеною Дстр. Вона прєктувалась з самого початку у двох варіантах - буксируємо під індексом 2А36 «Гіацинт Б» та її варіант 2А37 для самохідної артилерійської установки (САУ) 2С5 «Гіацинт». Дослідні зразки пушки проходили полігонні випробування у 1971-1972 рр, серійне виробництво почалось у 1976 р. Пушки 2А36 «Гіацинт-Б» надходили на озброєння радянських артилерійських бригад та дивізій. Також незначна їх кількість експортувалась у Фінляндію та Ірак.

ТТХ даної системи та її бойові властивості на час прийняття на озброєння були дуже вражаючими: максимальна Дстр досягала 28,5 км - ОФС та до 33 км - АРС. Для пушки були спеціально розроблені нові постріли, основним з яких був постріл ВОФ39 з ОФС ОФ-29. Цій снаряд важить 46 кг та містить 6,73 кг вибухової речовини А-ІХ-2 (гексоген з алюмінієвою пудрою). З врахуванням швидкострільності пушки 6 постр/хв це значить, що батарея з 8 гармат здатна за хвилину зрушити на позиції противника близько 2,2 т сталі та вибухівки.

Спочатку у боєкомплект гармати входили ще й АРС, кумулятивні та димові снаряди. Згодом були розроблені і касетні снаряди ЗО-13 з осколковими бойовими елементами, касетні снаряди з само прицільними БЕ, які обладнані датчиками цілі, снаряди з ядерним боєприпасам малої потужності (до 2 кт), а також снаряди-постановники радіозавад.

Але самими сучасними артсистемами ПА Радянської Армії були 152 мм СГ 2С19 «Мста-С» (була прийнята на озброєння у 1989 р.) та 152 мм БГ 2А65 «Мста-Б», яка була прийнята на озброєння у 1986 р. Поява ціх двох систем, як і у випадку з «Гіацинт - Б» та «С» стала наслідком нової тенденції у створенні артилерійського озброєння у СРСР, коли одночасно нові системи розроблялись як у буксируємому, так і у самохідному варіантах.

Будова 2А65 дуже нагадує будову Д-20, але довжина стволу 53 клб та застосування нових гідропневматичних противідкатувальних пристроїв дозволило досягнути Дстр до 24,7 км та швидкострільності до 8 постр/хв. Перелік снарядів, які може застосовувати «Мста» аналогічний переліку боєкомплекту «Гіацинту», але снаряди відрізняються аеробалістичною формою та зарядами, якими комплектуються.

Для забезпечення автоматизованого управління вогнем дивізіонів, озброєних гаубицями «Мста-Б» були розроблені комплекси «Фальцет» та «Капусник», застосування яких значно підвищує вогневі та маневрені можливості підрозділів.

Так як у бойових діях у ДРА та у Чечні відповідно Радянською та Російською армією, в основному, застосовувались самохідні варіанти згаданих систем, то позитивні та негативні сторони їх бойового застосування розглянемо далі.

Слід також відмітити, що протягом довгого часу у РФ практично повністю було відсутнє фінансування конструкторської та науково-дослідницької роботи по артилерійській тематиці. Наслідком цього, зокрема, стало досить вагоме відставання ТТХ російських 152 мм гармат від відповідних характеристик модернізованих та нових артсистем західного виробництва. Також відставання намітилось і у рівнях характеристик та можливостей боєприпасів до ціх систем.

Крім відносного зниження вогневих можливостей частин та зєднань СВ, ці фактори негативно сказались і на конкурентноздатності артилерійських гармат російського виробництва на світовому ринку озброєння. Тому для подолання негативних наслідків російське державне унітарне підприємство «Завод №9» з 1995 р розробило артилерійський комплекс у складі 155 мм буксируємої та самохідної гармат та нову 152 мм Г 2А61 «Пат-Б».

Нова гаубиця «Пат-Б», яка кваліфікується як полкова, розроблена на модифікованому лафеті 122 мм Г Д-30. Можливість використання лафету 122 мм гаубиці без збільшення його розмірів та ваги зявилась за рахунок використання дульного гальма нової конструкції, який значно зменшує енергію відкату, що діє на лафет. Гаубиця 2А61 використовує снаряди, аналогічні 152 мм системам МЛ-20, Д-1 та Д-20, але на даний час іде розробка нових, насамперед касетних та само прицільних боєприпасів для неї. Незначне збільшення ваги у порівнянні з Д-30 дозволяє використовувати для неї штатний тягач від системи-прототипу та у перспективі переозброювати дивізіони загальновійськових частин з 122 мм гаубиці на 152 мм.

Варіант зі стволом 155 мм, розроблений для експортних поставок, отримав індекс М-389. Ствол та прицільні прилади дозволяють використовувати стандартні боєприпаси НАТО. Завдяки тому, що 122 мм Г Д-30 дуже поширена за кордоном, то у потенційних покупців нової системи не виникне проблем з перенавчанням особового складу, а вогнева потужність у той же час значно зросте.

Досвід Росії з модифікації старих, але добре зарекомендувалих себе систем, заслуговує уваги. Адже на Україні, як і у інших країнах СНД, після розпаду СРСР ще не зявилося жодної власної артсистеми польової артилерії.

Потрібно також відмітити 120 мм артилерійську гармату 2Б16 «Нона-К», створену НІІ точного машинобудування разом з ОАО «Мотовіліхінські заводи» у 1970-х рр. Вдале використання у ДРА самохідної гармати 2С23 «Нона - С» підштовхнуло конструкторів на створення її буксирує мого варіанту. Гармата була прийнята на озброєння у 1986 р та стала на озброєння артилерійських дивізіонів десантно-штурмових бригад. ЇЇ особливістю є те, що вона може виконувати функції міномету, гаубиці, мортири та протитанкової гармати. Це досягнуто за рахунок використання нової конструктивно-балістичної схеми, яка базується на використання боєприпасів з готовими нарізами не ведучому пояску снаряду.

Для стрільби з неї використовується дуже широка номенклатура боєприпасів: від спеціально створених звичайних ОФС до керованого «Китолов-2», а також, що особливо, стандартні міни як калібру 120 мм (російські), так і калібру 122 мм (західного виробництва). Дстр досягає 8850 м.

На даний час така система (особливо у самохідному варіанті, що розглянемо далі) є найкращим артилерійським засобом батальйонної ланки.


1.2 Буксируємі гармати польової артилерії армій країн НАТО


Якщо радянські конструктори розробляли нові системи, то американські фахівці після другої світової війни пішли шляхом модернізації існуючих гармат. Так, у конструкцію 105 мм Г М2А1 наприкінці 1940-х рр. були внесені значні зміни - посилені противідкатні пристрої, лафет, встановлені більш сучасні прицільні пристрої. Гаубиці було присвоєно нове найменування - М101А1. Гаубиця широко застосовувалась американськими військами під час війни у Кореї у 1950-1953 рр., після якої у конструкцію гармати були внесені зміни, які забезпечували можливість її транспортування на зовнішній підвісці вертольоту. В цілому конструкція М101А1 була простою та надійною, але внаслідок невеликої Дстр (11 270 м) та порівняно малої потужності дій 105 мм снарядів на початку 1960-х років вона була замінена іншою системою.

Одночасно з 105 мм Г М2А1 у США проводились роботи по модернізації 155 мм Г М1А2. Модифікація, після якої гарматі був присвоєний індекс М114А1, виявилась дуже вдалою. Загальна кількість вироблених гармат цього типу оцінюється приблизно в 6000 од. Гаубиця мала достатню для того часу Дстр - 14 600 м, але швидкострільність була невисокою. За досвідом застосування М114А1 американськими військами у Кореї та у Вєтнамі вона не перевищувала 2 постріли за хвилину (постр/хв). У її боєкомплект входили як ОФС, так і димові, а згодом і хімічні боєприпаси, а також постріли з готовими убивчими елементами. До речи, використання артилерією снарядів з готовими убивчими елементами, коли на противника летить цілий сніп стріловидних голок та наносить масові рвані ураження відкритій живій силі, під час війни у Вєтнамі розглядалось американськими фахівцями психологічних операцій як один з елементів психічного впливу на противника та місцеве населення.

Після війни у Кореї з метою підвищення маневрових можливостей для М1114А1 була розроблена допоміжна силова установка з бензиновим двигуном потужністю 35 кінських сил (к.с.). Ця силова установка забезпечувала самостійних рух гармати вагою 5,76 т зі швидкістю до 15 км/год, подолання підйомів крутизною до 40 градусів.

Для заміни 105 мм Г М101 на початку 1960-х рр. У США була розроблена нова 105 мм гаубиця, яка отримала індекс М102. Рішення про її прийняття на озброєння було прийнято у 1963 р., а з 1965 р. почалося її серійне виробництво. На відміну від М101 конструкція лафету забезпечувала можливість ведення кругового обстрілу - гаубиця спиралась на центральну опору, колеса вивішувались, у задній частині опорної станіни (вона була всього одна, що відрізняло гаубицю від існуючих) був каток, за допомогою якого гаубиця могла бути повернута на потрібний кут. Завдяки широкому застосуванню алюмінієвих сплавів вага гаубиці була зменшена більш ніж на 500 кг у порівнянні з М101. Для стрільби використовувались ті ж боєприпаси. Що і для М101, а швидкострільність була підвищена до 8 - 10 постр/хв. Гаубиця була розроблена так, що могла транспортуватись літаками, на зовнішньої підвісці вертольотів та десантуватись з літака парашутним способом.

Бойові дії у Вєтнамі в умовах джунглів, які вела армія США, дуже відрізнялись від класичних. Однією з найбільш складних задач, що вирішувались у ході бою, була вогнева підтримка підрозділів. Це було обумовлено складністю визначення точного місцеположення цілей противника та переміщення артилерії у межах ефективної Дстр. У ході війни у Вєтнамі американцями були практично відпрацьовані та рекомендовані для застосування військами різні види маневру, кожному з яких були надані свої найменування: «оточення», «кільце», «молот та наковальня», «подвійний стрибок», «кігті» та інші. Відповідно і бойове застосування артилерії для вогневої підтримки військ мало свої особливості.

По-перше, вона використовувалась децентралізовано: артилерійські підрозділи придавались піхотним, які діяли на ізольованих напрямках. По-друге, досить часто застосовувався такий маневр артилерією, коли підрозділи побатарейно перекидували вертольотами у тил противника, звідки вони відкривали вогонь по районам його зосередження. По - третє, вогневі позиції артилерії розташовували головним чином на підвищенностях, де забезпечувався круговий обстріл. По мірі просування піхоти артилерія перекидувалась вертольотами на нові вогневі позиції, з яких продовжувала виконувати завдання.

Розроблені американськими конструкторами гаубиці - у більшій мірі М102 та у меншій мірі М114А1 - за своїми вогневими та маневровими можливостями сприяли появі вищезгаданих тактичних прийомів. Після цього практично всі артсистеми, що розроблялись у США у майбутньому, повинні були відповідати таким вимогам, як авіатранспортабельність, можливість автономності у бойових діях, висока вогнева потужність.

Але, поруч з тим, використання 105 мм Г М102 у Вєтнамі виявило значні недоліки у її конструкції, усунення яких було повязано зі значними труднощами. Були відмічені випадки виходу з ладу прицільних пристроїв, появи тріщин у центральній опорній плиті, на яку гармати спирались при стрільбі, та пошкодження стволу біля дульного зрізу. З цих причин Г М102 була залишена на озброєнні тільки повітряно-десантних та аеромобільних частин. За станом на 01.01.2004 р. у ЗС США залишається 434 од. М102.

На заміну гаубиці М102 стала надходити 105 мм ПГ М119. Вона являє собою модифікацію 105 мм ПГ L118, розробленої у Великобританії. Фірма «Ройял орднанс» почала її розробку у 1965 р., а з 1971 р. розгорнула серійне виробництво. До початку 1990 р. було вироблено 650 гармат, з яких 276 од. Були поставлені на озброєння власних збройних сил, а решта експортувались у інші країни. Найбільші партії надходили у Обєднані Арабські Емірати (ОАЕ), Марокко, Оман, Індонезія, Бахрейн та Кенія.

Але контракт на поставку самої великої партії був укладений з МО США. У 1986 р. була проведена значна модернізація L118, яка отримала у США індекс М119. Контракт передбачав прийняття на озброєння СВ США 540 од., при цьому 150 з них вироблялись у Великобританії, а решта - у США по ліцензії.

Конструкція гармати дуже незвична: трубчаті станини мають дугообразну форму, вони не роздвигаються, як у класичних зразків. На вогневій позиції гаубиця встановлюється на опорній пліті, яка забезпечує круговий обстріл.

Для стрільби з М119 (L119) застосовують всі стандартні боєприпаси НАТО. Тому у даний час виробництво цих гаубиць проводиться і в Індії, де вони випускаються під назвою «105-mm Light Field Gun» (легка польова гармата). Керівництво ЗС Індії сподівається, що завдяки появі на озброєнні нових артилерійських систем з великою потужністю і Дстр (а у М119 вона складає 17 200 м) польовій артилерії Індії вдасться досягнути вогневої переваги над противником у затяжному індо-пакістанському збройному конфлікті.

Подальший розвиток артилерійських систем армій країн НАТО почався у 1970-х рр. після підписання країнами НАТО у 1968 році угоди про єдину балістику. Згідно цієї угоди основним калібром ПА встановлювався калібр 155 мм, стволи артилерійських систем повинні мати довжину 39 клб, а зарядна камора мати обсяг 18 літрів(л). Головна мета цієї стандартизації, за поглядами фахівців, - забезпечення взаємозаміни боєприпасів при стрільбі з гармат даного калібру та можливість використання єдиних таблиць стрільби.

Тому з врахуванням вимог угоди та на підставі досвіду бойового застосування американськими військами буксируємих гармат у складних кліматичних та дорожніх умовах Вєтнаму, а також по результатам навчань та стрільб військові фахівці західних країн почали створення нових гармат на механічній тязі. Фірмами Великобританії, Федеративної Республіки Німеччина (ФРН), та Італії почала розроблятись в якості стандартної польової гармати СВ країн - розробників 155 мм Г FH70. Перші експериментальні зразки були вироблені у 1976 р., а у 1978 р. гаубиця була прийнята на озброєння та почався її серійний випуск. За виробництво лафету відповідала Великобританія, ходової частини і прицільних пристроїв - ФРН, люльки з противідкатними пристроями та підйомним механізмом - Італія. Потреба СВ країн - розробників у гаубицях цього типу складала близько 500 од. По даним на 2001 р. виробництво FH70 у Європі згорнуто, але по ліцензії її випускає Японія. Деяка кількість гармат була експортована у Саудівську Аравію і Малайзію, як і більшість сучасних гармат, має дві розвідні станини, центральну опору та одновісну ходову установку. У передній частині нижнього станка знаходиться зйомна допоміжна силова установка, яка використовується для саморуху та переводу у бойове або похідне положення. Для стрільби застосовують всі стандартні 155 мм боєприпаси НАТО, а також нові розроблені пострілі з ОФС, АРС, керованими та ядерними снарядами. Автофретирований ствол гаубиці має досить високу для того часу живучість - до 2500 пострілів на повному заряді.

Майже одночасно з прийняттям угоди про єдину балістику у США почалась розробка нової артсистеми для заміни застарілої М114А2. Нова гаубиця розроблялась Науково - дослідницьким Центром (НДЦ) Рок - Айлендського арсеналу. ЇЇ перші зразки, які мали назву ХМ198, були вироблені у 1969 р., але на озброєння СВ та корпусу морської піхоти (МП) гаубиця була прийняти лише у 1978 р. під назвою М198. Кількість вироблених гармат цього типу складає 1700 од., з яких 1300 отримали ЗС США.

Конструкція гаубиці аналогічна FH70, але живучість стволу (а це один з найважливіших експлуатаційних та економічних показників) нижче. Особливістю є те, що при переводі у похідне положення ствол повертається на 180 градусів та укладається на зведені станини. Завдяки цьому можливе транспортування гаубиці літаком або транспортно - десантним вертольотом СН47С «Чінук».

Стрільба з гаубиці ведеться пострілами роздільно - гільзового заряджання з ядерними снарядами М454, керованими М712 «Копперхед», ОФС, АРС, а також касетними снарядами різних типів: з ОФ гранатами (60 од.); з кумулятивно - осколковими бойовими елементами (БЕ) (64 од.); протитанковими (9 од.) або протипіхотними (36 од.) мінами. Крім того, можлива стрільба всіма стандартними 155 мм боєприпасами НАТО.

На даний час у ЗС США це основна буксируєма гармата ПА. Кількість М198 на 01.01.2004 р. складала 697 од. Саме М198 разом з самохідною гаубицею (СГ) М109А6 складали основу артилерії у бойових діях, які вели США та сили коаліції у війні у районі Перської затоки. У якості позитивного прикладу застосування артилерії іноземні фахівці відмічають дії 1-ої експедиційної дивізії морської піхоти (едмп) США, яка брала участь у визволенні Кувейту у січні - лютому 1991 р. (11, ст. 47).

Після прибуття у серпні 1990 р. у Саудівську Аравію і до початку бойових дій командування дивізії вивчало досвід ірано - іракської війни і, особливо, тактику дій артилерії, яка являла найбільшу небезпеку (по даним розвідки на ділянці фронту 1 едмп було виявлено зосередження більше 1200 гармат та мінометів ЗС Іраку, була вскрита підготовка противником декількох «вогневих мішків»). Літаки 1-го авіа крила авіації МП не мали достатнього запасу авіаційних боєприпасів для ураження всього угрупування артилерії противника протягом першої (повітряної) фази операції. Тому було прийнято рішення про проведення до початку наступу наземних сил систематичних повітряно - артилерійських нальотів на позиції іракських військ. Починаючи з 19 січня 1991 р. у нічний час артилерійські підрозділи 1 едмп під прикриттям механізованих підрозділів висувались до кордону з Кувейтом для нанесення ударів по позиціям польової артилерії Іраку. Одночасно літаки радіоелектронної боротьби (РЕБ) авіації МП проводили електронне подавлення іракських наземних радіолокаційних станцій (РЛС) розвідки.

Після кожного артилерійського вогневого наліту підрозділи, що брали у ньому участь, починали відхід у глибину території Саудівської Аравії, а робота авіаційних засобів РЕБ на короткий час зупинялась. Це як би давало змогу іракській стороні виявляти тимчасові вогневі позиції американської артилерії та наносити по ним удари у відповідь. З їх початком за допомогою авіаційного навідники (літак F/А-18 «Хорнет») проводилось наведення ударних літаків, що були у повітрі, на іракські артилерійські батареї, що вели вогонь.

Мета цих систематичних дій полягала у наданні психологічного впливу на іракських артилеристів для того, що змусити їх відмовитись від ведення вогню, коли у повітрі знаходилась американська авіація. Це було складовою частиною загального плану і, за оцінками розвідки, к другій половині лютого 1991 р. мета цих дій була досягнута, після чого 24 лютого на цієї ділянці фронту почались наступальні бойові дії. Саме велика вогнева потужність, маневреність, експлуатаційна надійність М198 та М109А6 забезпечили виконання розробленого плану.

Разом з тим, зарубіжні оглядачи відмічають, що навіть ефективні рішення, які були реалізовані під час застосування зразків ПА, не в повній мірі задовольняють відповідність тактико - технічних характеристик (ТТХ) вимогам сучасного високо маневреного бою до артилерійського озброєння. Такі зміни в тактиці застосування ПА, як збільшення долі вогневих засобів, що виділяються для загальної підтримки, розосередження бойових порядків артилерійських підрозділів та підвищення їх тактичної автономності, Мобільності та живучості - все це вимагає використання як в конструкції гармат, так і в методах їх застосування принципіально нових рішень.

З метою реалізації цих вимог командування МО США разом з командуванням МП організувало конкурс на створення 155 мм БГ для заміни М198. В ньому, крім американського консорціуму «Локхід - Мартін», взяли участь дві англійські фірми - «Ройял орднанс» та «Віккерс шіпбілдінг енденджінірінг». У відповідності з тактико - технічними вимогами, які були поставлені, нова гаубиця повинна мати Дстр до 30 км для ОФС та до 40 км - для АРС, практичну швидкострільність 5- 8 постр/хв, час переводу у бойове або похідне положення не більше 2 - 3 хв., можливість стрільби прямим наведенням, систему управління вогнем на базі ЕОМ, бути авіа транспортабельною, у тому числі і на зовнішній підвісці вертольоту. В основу системи всі фірми - конкурсанти взяли ствол 155 мм СГ М109А.

Дослідний зразок 155 мм легкої БГ LW155, який був представлений «Локхід - Мартін», по заявкам розробників, повністю відповідає вказаним вимогам. Конструкція гаубиці досить цікава - у неї немає станин. Їх функцію виконує опорна плита. Стандартні складові частини гармати - ствол, противідкатні пристрої, верхній та ніжній станки, підвіска з ходовою частиною - обєднані розробниками по функціональним признакам у нові підсистеми: озброєння, подачі ударно - запалювальних трубок, верхнього та нижнього станків, подачі та досилки снарядів.

Елементи підсистеми озброєння відрізняються від звичайних тим, що використовується скорочений цикл відкату та накату, що дозволило збільшити швидкострільність. Підсистема подачі та досилки снарядів також впливає на збільшення швидкострільності та зменшує фізичне навантаження на особовий склад. Механізм подачі ударно - запалювальних трубок дозволяє використовувати без гільзові боєприпаси або боєприпаси з гільзою, яка згорає.

Управління всіма вузлами та механізмами виконується за допомогою гідравлічного акумулятору та гідроприводів, за рахунок роботи яких майже всі процеси механізовані.

Зразок, який був представлений англійською фірмою «Ройял орднанс», отримав найменування LNH (Light Towed Howitzer - легка буксируєма гаубиця). Вона розроблялась з врахуванням озброєння нею артилерійських підрозділів зєднань та частин сил швидкого реагування та аеромобільних, амфібійних та горнопіхотних частин. Її випробування були розпочаті у 1996 р. При її розробці були використані нові конструктивні рішення та нові полегшені високоякісні сорти сталі. Це дозволило при збереженні вогневих можливостей зменшити вагу гаубиці майже у 2 рази у порівнянні з М198.

мм Г UFH (Ultralightweight Field Howitzer - сверхлегка польова гаубиця) була розроблена фірмою «Віккерс шіпбілдінг енденджінірінг». Роботи по проектуванню її аналогу велись фірмою ще у 1989 р., але перші зразки нової гармати надійшли на випробування у 1996 р. Як і інша гаубиця англійської розробки, UFH створювалась спеціально для аеромобільних, амфібійних та горнопіхотних частин. Але особливості її конструкції та поширене застосування легких сплавів дозволило досягнути ще більшого зменшення ваги системи. Основні вузли, які переносять найбільше навантаження при стрільбі, зроблені з титану. Для полегшення транспортування гаубиця у короткий час легко розбирається на 2 частини силами розрахунку. На відміну від існуючих на цей час гармат, UFH має 4 станини, які у бойовому положенні розкладуються хрестовидно, та при переводі у похідне положення передня пара складується, а задня підіймається за допомогою ручних гідроприводів.

Перший зразок був доставлений у США у червні 2000 р., коли і були проведені пробні стрільби. Після їх проведення було прийнято рішення про можливість прийняття UFH на озброєння. Протягом 2001 р. партія з 8 од. проходила інтенсивні випробувальні стрільби на полігоні Юта.

На підставі отриманих результатів командування МП ЗС США прийняло рішення про заміну 155 мм БГ М198, яка стояла на озброєнні майже 20 років, новою системою UFH, але з стволом американського виробництва. Нова система отримала назву ХМ777 та поєднала у собі кращі якості англійської UFH (найменша вага, найбільша зручність в експлуатації та статичність при стрільбі) та американської LW155 (кращі балістичні характеристики, систему досилу снаряду, більша живучість ствола - до 4000 пострілів). Крім того, від американського варіанту були збережені елементи системи управління вогнем та додатково введений нічний приціл. Гаубиця може транспортуватись майже всіма десантними та транспортними вертольотами США, а транспортний літак С-130 «Геркулес» може перевозити 2 такі гаубиці.

Виробництво та зборку ХМ777 британська фірма почала згідно взаємної угоди проводити у США, що і розпочалось у 2002 р. Командування МП ЗС США прийняло рішення про прийняття на озброєння 426 од. таких систем, ще 273 були замовлені для СВ ЗС США (12, ст. 56).

У СВ Великобританії ХМ777 також розглядається в якості перспективної мобільної артилерійської системи. Згідно деяким повідомленням у зарубіжній пресі, планується закупити та поставити на озброєння до 90 од. Є намір підключитись до цієї програми і Італії.

Крім того, фірма «ВАЄ системз», що проводила зборку першої партії гаубиць, працює над варіантом, який передбачає встановлення ХМ777 на шасі легкого БТР канадського виробництво. По оцінкам багатьох фахівців, такі легкі артилерійські системи прийдуть у майбутньому на заміну буксируємим.

Але буксируємі артилерійські системи країн НАТО не обмежуються лише гарматами, які розроблені у США, ФРН, Великобританії. Багато досвіду мають італійські конструктори. Найбільш вдалою з розроблених ними є 105 мм горна Г М56. Перший її зразок фірма «ОТО - Мелара» виробила у 1956 р., а серійний випуск розпочався у 1957 р. Крім італійської армії М56 була на озброєнні більш як 30 країн світу. Загальний обсяг поставок склав 2600 од. У багатьох країнах гаубиця до цього часу є в артилерійських підрозділах повітряно - десантних, горно піхотних та піхотних частин, а також у зєднаннях морської піхоти.

Особливістю конструкції гаубиці є перемінна висота лінії вогню. У одному положенні гармата веде вогонь навісною траєкторією по цілям, що знаходяться в укриттях. У іншому положенні з гаубиці можна вести вогонь по настильній траєкторії, наприклад, по броньованим цілям.

У звязку з тим, що гаубиця створювалась як горна, вона пристосована для перевезення на вючних тваринах та для скидання з парашутом. Для цього вона розбирається на 11 складових частин вагою до 122 кг кожна. На її розбору навченому розрахунку з 7 чоловік потрібно до 3 хв, а для зборки у бойове положення - до 4 хв. Саме ця її особливість зробила гаубицю популярною у багатьох країнах, де велись повстанські дії.

Досить оригінальні та ефективні системи розроблялись і у інших країнах. Так, наприклад, у Канаді у 1975 р. фірмою «Спейс рісьорч корпорейшен» була розроблена 155 мм ПГ GC45. Її перші 2 дослідницькі зразки були вироблені у 1977 р., після чого фірма передислокувалась у Бельгію. Автофретирований ствол гаубиці мав більш глибокі, чим звичайні, нарізи збільшеної крутизни та виготовлявся з високопробної сталі. Застосування довжини ствола величиною 45 клб (на відміну від прийнятого стандарту 39 клб) у поєднанні з використанням снарядів покращеної аеродинамічної форми дозволило досягнути Дстр до 39,6 км. При цьому були отримані дуже гарні характеристики кучності стрільби: середні відхилення розсіювання при стрільбі на максимальну Дстр склали 0,35% по дальності та 0,007% по напрямку.

Ця гармата стала базовою для створення інших типів. Фірма «Фест - Альпіне» з 1979 р. по 1990 р. випускала 155 мм ПГ GH N - 45, яка надходила на озброєння ЗС Австрії, Ірану, Іраку та деяких інших азіатських країн. Гармата мала більш вдосконалений нижній станок, досилатель снарядів покращеної конструкції, частина їх були обладнані допоміжною силовою установкою (карбюраторний двигун потужністю 125 к.с.).

На жаль, дати однозначні висновки щодо бойових якостей цієї системи по результатам її застосування ЗС Іраку (як і артсистем радянського виробництва) дуже важко. У першу чергу це повязано з низьким рівнем управління іракською артилерією, яке було порушено американськими військами. Внаслідок цього іракські артилерійські підрозділи на змогли у повній мірі використати бойовий потенціал артилерійських систем, які вони мали на озброєнні (як західного, так і радянського виробництва). Крім того, у вогневій протидії ЗС США та сил коаліції виявились значно сильнішими. Як вже згадувалось вище, спроби Іраку застосувати артилерію практично завжди приводили до її ураження. По деяким даним, під час війни у районі Перської затоки силами коаліції було знищено та захоплено близько 2900 од. гармат противника. А під час наступної війни у Іраку артилерія цієї країни вже не являла загрози та відіграла значної ролі у бойових діях.


.3 Буксируємі гармати польової артилерії армій інших країн світу


Крім СРСР та країн НАТО власні артилерійські системи розробляли і інші країни світу, насамперед ті, що брали участь у локальних війнах та збройних конфліктах другої половини 20-го сторіччя - Ізраїль, ПАР, Китай.

Якщо ЗС Ізраїлю з початку їх створення були озброєні системами іноземного виробництва та деякою кількістю трофейних, то у 1970-х роках разом зі зростанням економічного потенціалу держави зявилась можливість розробляти та виробляти власні гармати та боєприпаси до них. Найбільшого успіху у цьому досягла фірма «Солтам». Після війни 1973 р. нею була розроблена 155 мм Г М-71, випробування якої розпочались у 1974 р., а на озброєння вона була прийнята у 1980 р.

За своєю конструкцією та ТТХ вона близька до систем калібру 155 мм, розроблених у країнах НАТО. Досвід її використання у війні з Ліваном у 1982 р. дозволив внести у її будову значні зміни, після чого гаубиця була перейменована у 155 мм ПГ М839Р. В її конструкції були враховані основні вимоги, які висовувались до артилерійських систем. Що створювались у 1980-х роках - за рахунок збільшення довжини ствола до 45 клб була досягнута більша Дстр, обладнання допоміжною силовою установкою дозволило самостійне пересування гармати на відстань до 70 км зі швидкістю 8 - 17 км/г та механізувати процес переводу у бойове та похідне положення.

ПГ М839Р стала своєрідною перехідною моделлю для створення фірмою «Солтам» 155 мм ПГ М845Р, яка була прийнята на озброєння та до серійного виробництва у 1994 р. Зміни у її конструкції та використання снарядів покращеної аеродінамичної форми дозволило збільшити Дстр до 40 км. Динаміка розвитку сучасних відносин між Ізраїлем та Палестинською автономією така, що не виключається можливість випробування М845Р у бойових діях у найближчий час.

ЗС Китаю (НОАК) довгий час були озброєні артсистемами радянського виробництва та системами. Які випускались за домовленістю з СРСР у Китаї. Так, 76ммдивізійна П ЗІС-3 вироблялась у Китаї під назвою «тип 54», 85 мм П Д-44 - «тип 60», 130 мм П М-46 - «тип 59-1», 152 мм ПГ Д-20 - «тип 66».

Але у середині 1980-х років китайська фірма «Норінко» при участі вже згаданої бельгійської фірми «Спейс рісьорч корпорейшен» почала роботи по створенню нових артсистем для НАОК. Це, в першу чергу, обумовлювалося тим, що системи, які були на озброєнні НАОК вже морально застаріли, а військове співробітництво з СРСР після війни КНР з ДРВ було майже звернуте. Крім того, керівництвом НАОК було прийнято рішення про перехід озброєння на стандартні калібри НАТО - 155 мм та 203, 2 мм.

Калібр 155 мм був представлений ПГ WAC-21. Перші серійні зразки цієї гармати надійшли на озброєння у 1991 р. Так як у розробці брала участь фірма, яка розробляла 155 мм ПГ GHN45, то конструкція гармати китайського виробництва стала подальшим розвитком згаданої системи. Значні зміни були внесені у конструкцію ствола - він має довжину 45 клб, а глибина нарізів каналу ствола у 3 рази більш, ніж у західних зразків.

У даний час ведуться роботи по установці ствола WAC-21 на лафетах 130 мм П та 152 мм ПГ радянської конструкції, які стоять на озброєнні НАОК, та розроблений самохідний варіант, який аналогічний американській СГ М109.

Лафет ПГ WAC-21 використовувався для створення 203,2 мм ПГ з Дстр до 50 км. Для цієї системи у Китаї розробили постріли роздільно-картузного заряджання з модульними метальними зарядами, що є слідком нової тенденції у розвитку артилерійських боєприпасів. Є також відомості про наявність боєприпасів з ядерним зарядом до цієї системи.

мм ПГ GHN45 стала також прототипом для створення в ПАР військово-промисловим обєднанням «ARMSCOR» 155 мм ПГ G-5. Її дослідні зразки проходили випробування у Канаді, а на озброєння у армії ПАР були прийняті у 1982 р. Гармата відразу пройшла випробування у бойових умовах у Анголі, де гарно себе зарекомендувала.

Хоча GHN45 була прототипом, але значні зміни, внесені у її конструкцію, дозволяють розглядати G-5 як нову самостійну систему. Механізм заряджання та конструкція затвору, що забезпечують полегшення досилки снаряду позволили досягти таких показників у бойових умовах: ведення вогню з середньою швидкострільностю до 4 постр/хв. протягом 15 хв та до 2 постр/хв. протягом 1 години. Такі показники для гармати аналогічного калібру на даний час одні з кращих у світі.

ПГ G-5 стала складовою частиною комплексу, до якого також увійшли система управління вогнем AS-80, метеоустановка S700 та система звязку. Для G-5 також розроблений індикатор початкової швидкості снаряду, який вимірює відхилення швидкості з точністю до 0,05% та дає змогу в повній мірі враховувати поправки на балістичні умови стрільби.

Подальшим розвитком вказаної системи стала 155 мм ПГ з стволом довжиною 52 клб. Застосування модульних метальних зарядів з порохами нового типу дозволило досягнути на перших стрільбах Дстр до 42 км при стрільбі звичайними ОФС. За оцінками багатьох військових фахівців, саме ця система має всі шанси на даний час стати кращою буксируємою артилерійською системою з тих, що стоять на озброєнні армій країн світу.

2.Самохідні установки польової артилерії


Самохідні гаубиці, пушки та пушки-гаубиці складають основу ПА СВ багатьох армій світу. Їх розвиток був обумовлений досвідом вдалого використання САУ у роки другої світової війни. Широке застосування танкових зєднань і частин у ході бойових дій поставило питання створення артсистем, які за своїми маневровими можливостями не поступались би танкам, та, одночасно, забезпечували б безперервну ефективну вогневу підтримку танкових підрозділів.

Перші зразки САУ зявились у Німеччині у якості самохідних штурмових гармат. У порівнянні з гарматами, які буксирувались, САУ мали більшу рухомість, проходимість та боєздатність, а броня забезпечувала захист розрахунку від куль та осколків снарядів.

Тому цілком закономірно, що і у роки другої світової війни, і після неї армії ПКС стали збільшувати у своєму арсеналі долю самохідної артилерії. Деякий час САУ, створені у 1940-х роках, відповідали вимогам бою. Але загроза ведення бойових дій із застосування зброї масового знищення (ЗМЗ), підвищення маневреності бою вимагали створення нових зразків. Крім того, для розвитку самохідної артилерії зявились сприятливі умови з створенням нових зразків бронетанкової техніки, ходова частина яких використовувалась в якості шасі, та нових буксируємих гармат, які стали прототипом артилерійських частин у будові САУ.


2.1 Самохідні установки польової артилерії виробництва СРСР


Перший час, який пройшов після другої світової війни, потреби Радянської армії забезпечували САУ, розроблені у 1940-х роках та модифіковані пізніше - СУ-76, СУ-85, СУ-100, СУ-122, ІСУ-122, СУ-152, ІСУ-152. Крім того, погляди керівництва СРСР та МО СРСР у 1950-х роках не сприяли розвитку артилерії. Тому роботи по створенню перших після другої світової війни зразків САУ у СРСР розпочались тільки у 1967 р.

Поштовхом для цього стала поява на озброєнні армій країн НАТО наприкінці 50-х - початку 60-х років минулого сторіччя таких самохідних гаубиць та пушек, як: у США у 1961 р - 203,2 мм СГ М110, 175 мм СП М107, 155 мм СГ М109, 105 мм СГ М108; у Англії - 105 мм СП «Аббот» (1963 р); у Франції - 155 мм СП F-3 (1966 р), 105 мм СГ М61 (1965 р).

Але найбільш дійсним приводом стали висновки, зроблені військовими фахівцями по результатам арабо-ізраїльської війни 1967 р, коли широке застосування танкових угруповань вимагало мати на озброєнні високоманеврені артсистеми. Застосування ізраїльською армією 155 мм СГ «Солтам», які являли собою поєднання шасі танку «Супер Шерман» та французької гаубиці М-50, показало, що САУ є потужним озброєнням, яке відповідає сучасним вимогам того періоду.

Першими САУ, створеними радянськими конструкторами, стали 122 мм СГ 2С1 «Гвоздика» та 152 мм СГ 2С3 «Акація». Вони були розроблені у КБ під керівництвом видатного конструктора Ф. Петрова.

Розробка 2С1 розпочалася наприкінці 1967 р. Перші дослідні зразки надійшли на полігонні випробування у серпні 1969 р, а рішення про прийняття її на озброєння було прийнято у 1971 р. Серійне виробництво 2С1 було розпочато у 1972 р.

С1 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів танкових та мотострілецьких (на БМП) полків танкових та мотострілецьких дивізій. Крім СРСР САУ були на озброєнні армій країн ВД, а також експортувалась у Алжир, Анголу, Ірак, Лівію, Сірію та деякі інші країни світу.

СГ 2С1 розроблена по компановочній схемі, яка стала традиційною для САУ: у передній частині розміщено відділення управління та моторно-трансмісійне відділення, бойове відділення займає середню та задню частину корпусу, де встановлена башта з артилерійським озброєнням. Артилерійська частина являла собою модифікацію стволу добре зарекомендувалої себе 122 мм Г Д-30. Різниця була в наявності ежектора для відводу порохових газів.

За рахунок кругового оберту башти досягався круговий обстріл, а електромеханічний механізм заряджання дозволяв досягти швидкострільності 5-6 постр/хв. Досвід бойового використання 2С1 у ДРА показав, що бойова швидкострільність нижче розрахункової: при стрільбі прямим наведенням та при стрільбі з закритої ВП при подачі пострілів з грунту - 4-5 постр/хв, а при подачі пострілів з боєукладки - 2 постр/хв.

Для стрільби використовувались такі ж боєприпаси, як і для Д-30, а возимий боєкомплект складав 40 пострілів.

В якості шасі була використана модифікація тягача МТЛБ, що надало змогу 2С1 форсувати водні перешкоди вплав. Габарити та вагові характеристики дозволяють перевозити САУ у вантажних кабінах середніх військово-транспортних літаків.

Аналогічним шляхом створювалась і 152 мм СГ 2С3 «Акація». За основу артилерійської частини була взята 152 мм ПГ Д-20, а за основу шасі - шасі пускової установки ЗРК «Куб» з дизельним двигуном В-59 потужністю 520 к.с.

Робота по створенню 2С3 велась одночасно з роботами по 2С1, але випробування та доводка до прийняття на озброєння тривала більш довгий час. Це було повязане з дуже високою загазованістю бойового відділення при стрільбі. До речі, з досвіду експлуатації даної системи та застосування її у бойових діях, ця проблема конструкторами так до кінця вирішена не була. Особливо вона дала знати при використанні САУ в умовах жаркого клімату - у ДРА та у Іраку.

Перша крупна партія у 70 од. Була вироблена у 1973 р. Як і випадку з 2С1 нова САУ була на озброєнні не тільки Радянської армії, а і армій країн ВД, Іраку, Сірії, Лівії, а після кітайсько - вєтнамського збройного конфлікту надходила і у Вєтнам.

Вогневі можливості 2С3 були аналогічні можливостям Д-20, тому що ці системи використовували одні й ті ж боєприпаси. Але по результатам бойового застосування САУ у локальних війнах на Близькому Сході та військових навчань був зроблений висновок, що возимий боєкомплект 2С3 недостатній. Тому за рахунок конструктивних змін він був збільшений з 40 до 48 пострілів. Це був один з найкращих показників того часу - більший боєкомплект (60 пострілів) мала тільки ізраїльська 155 мм СГ «Солтам М-68», але вона мала і більші габаритні розміри.

Розміри та вага 2С3 дозволяли перевозити її військово-транспортними літаками. Наприклад, АН-22 здатний взяти на борт дві такі САУ.

САУ 2С1 та 2С3 добре зарекомендували себе в бойових діях в ДРА, особливо 2С1, маневрові якості якої у гірських умовах досить високі. До речі, при бойових діях у Чечні та зараз у 201 мотострілецькій дивізії Російської армії, яка виконує завдання по охороні таджиксько - афганського кордону батарея 2С1 обовязково включалась та включається та складу ротних тактичних груп.

З 1987 р після появи на озброєнні модернізованих комплексів КМУ на 2С3 стали монтувати апаратуру прийому та передачи інформації. Ці гаубиці отримали індекс 2С3М1 та 2С3М1У. Комплексне використання можливостей КМУ та САУ дозволило значно збільшити можливості дивізіону 2С3: ЕОМ машини начальника штабу дивізіону швидко обробляла дані засічки цілей, які надходили з машини командири дивізіону, враховувала метеобалістичні умови стрільби, визначала витрату снарядів по цілі та видавала вираховані дані для стрільби на кожну САУ. Завдяки цьому, значно скоротився час виконання вогневих завдань та підвисилась точність вогню.

Саме низька оснащеність іракської армії такими автоматизованими комплексами управління вогнем була однією з причин домінування артилерії багатонаціональних сил у війні у зоні Перської затоки та наступних бойових дій у Іраку. Так, укомплектованість артилерійських підрозділів армії Іраку комплексами управління вогнем складала приблизно 10% та, до того ж, ці комплекси радянського виробництва, не модернізовані, значно поступались за своїми ТТХ західним аналогам.

Ще один з недоліків, виявлених у ході вищезгаданих бойових дій - недостатня Дстр 2С1 та 2С3, яка вже не відповідає сучасним вимогам: вражати противника, не знаходячись у зоні досягнення вогню його засобів.

Але, не зважаючи на те, що в даний час згадані САУ та їх модифікації рахуються вже застарілими, вони, вірогідно, ще залишаться у строю протягом першого десятиріччя ХХІ сторіччя. До речі, саме 2С1 та 2С3 у ЗС України складають основу самохідної артилерії. На боку їх позитивних якостей такі показники, як висока надійність, зручність та великий досвід експлуатації, порівняно невеликі експлуатаційні затрати.

З метою підвищення конкурентноздатності на світовому ринку озброєння в Росії розроблена нова модифікація 2С3 з стволом калібру 155 мм. Пропонований конструкторами варіант вирішує багато проблем для потенційних покупців та країн, які вже мають на озброєнні 2С3: ствол дозволяє використовувати стандартні сучасні боєприпаси НАТО, а використання надійного та засвоєного шасі дозволяє обійтись без перенавчання особового складу та заміни ремонтно-технічної бази. Такий підхід можливий і для нашої країни, як що ми дійсно прагнемо до вступу в НАТО.

Якщо створення 2С1 та 2С3 велося з використанням складових буксируємих систем, які себе вже добре зарекомендували, то інші САУ, створені у СРСР, розроблялись другим шляхом - паралельним створенням буксируємого та самохідного вариантів.

Системи 2С5 «Гіацинт С» та 2С7 «Піон» почали розроблятись майже одночасно з 2С1 та 2С3. 152 мм СП 2С5 розроблялась з 1968 р. Роботи велись практично з нуля. Тому на озброєння вона була прийнята у 1976 р, і відразу розпочалась робота по її серійному виробництву, яке тривало до початку 1990-х років. Пушка надходила на озброєння артилерійських бригад та дивізій армійського та окружного підпорядкування. По даним на 1991 р на території СРСР к заходу від Уралу на озброєнні таких зєднань було 1122 од «Гіацинтів» у буксируємо му та самохідному варіантах.

СП 2С5 виконана з відкритим розташуванням гармати у кормовій частині гусеничного шасі. Розміщення основних елементів конструкції схоже на компановку американської 175 мм СП М107, але враховані недоліки, які виявились при використанні американського аналогу у Вєтнамі - ненадійний захист екіпажу від куль та осколків, як на марші, так і у бойовому положенні.

На 2С5 корпус, зварений з катаних бронелистів, захищає розрахунок від куль та осколків, а встановлений під великим кутом лобовий бронелист - від снарядів малокаліберних автоматичних гармат.

Діапазон кутів підвищення дозволяє застосовувати гармату і для навісної стрільби, хоча це для пушек не характерно. Статичність пушки при стрільбі та кучність стрільби при швидкострільності до 5 постр/хв. досягається установкою у бойовому положення опорних сошників у кормовій частині та опорної плити - у носовій. Всі процеси переводу в бойове або похідне положення механізовані, тому час переводу не перевищує 3 хв.

Крім розробки самої системи конструкторами були розроблені і нові боєприпаси, про які вже згадувалось вище. Повний боєкомплект 2С5 складає 60 пострілів, з яких 30 перевозяться у САУ, а ще 30 - на спеціальній транспортно-заряджаючої машині (ТЗМ).

Допоміжне озброєння включає 7,62 мм кулемет ПКТ та, враховуючи досвід арабо-ізраїльської війни 1967 р, коли різко зросла роль засобів повітряного нападу, передбачено встановлення переносного ЗРК «Стріла -2М» з двома керованими ракетами.

Як і 2С3 СП 2С5 є авіатранспортабельною.

Щодо бойового застосування 152 мм пушки «Гіацинт» (як самохідного, так і буксируємого варіантів), то, на жаль, крім вищезгаданого невдалого досвіду застосування артилерії Іраку, інших даних знайти не вдалося.

Розробку 203 мм СП 2С7 «Піон» супроводжували попередні дослідження, повязані з можливістю створення артсистеми з Дстр не менш 25 км, які розпочались у грудні 1967 р. Перспективна пушка повинна була призначатись для знищення окремих віддалених важливих обєктів, руйнування фортифікаційних споруд та нанесення ударів боєприпасами з ядерним зарядом. Від створення буксирує мого варіанту було вирішено відмовитись, а тактико-технічні характеристики на розробку нової самохідної гармати були затверджені у березні 1970 р.

Спеціальне гусеничне шасі «Обєкт 216» було розроблено та вироблялось Кіровським заводом (м. Ленінград), який проводив і загальну зборку. Артилерійська частина САУ поставлялась заводом «Барикади». Перші серійні зразки почали поступати на озброєння артилерійських бригад великої потужності Радянської армії у другий половині 1970-х років. У даний час, крім армій Росії, України та Білорусії, такі системи мають ЗС Чехії та Польщі.

Компановка 2С7 аналогічна компановці 2С5. Пушка має поршневий затвір для пострілів роздільно-картузного заряджання. Механізм подачи та досилки снаряду працює при любих кутах підвищення та забезпечує такі режими стрільби: 8 постр за 5 зв, 15 постр за 10 хв, 30 постр за 30 хв та 40 постр за 1 годину.

Могутні противідкатувальні пристрої та використання сошника у кормовій частині дозволяють ведення навісної стрільби, що особливо важливо при руйнуванні фортифікаційних споруд.

Основними снарядами є ОФС вагою 110 кг (17,8 кг вибухівки) та з Дстр до 37,5 км та АРС вагою 103 кг і з Дстр, яка на даний час є рекордною для артсистем, які знаходяться на озброєнні, - 49,5 км. Крім вищевказаних снарядів також були розроблені бетонобійний снаряд, снаряд з ядерним боєприпасам та хімічні снаряди.

Завдяки високій для своєї ваги (46 т) маневреності та високому рівню механізації процесу переводу в бойове або похідне положення 2С7 здатна здійснити постріл та залишити ВП швидше, ніж снаряд вразить ціль на максимальній Дстр.

На початку 1980-х рр. конструкторами Кіровського заводу була проведена детальна модернізація 2С7, яка завершилась створенням майже нової системи. Після всебічних випробувань у 1983 р пушка була прийнята на озброєння під найменуванням 2С7М «Малка». У рішенні МО СРСР було вказано, що дана система повністю задовольняє вимогам перспективного озброєння на період до 2010 р.

Найбільш важливі зміни, які відрізняють «Малку» від «Піона», дійсно зробили систему однією з найкращих. Була встановлена апаратура управління вогнем, яка була скомутована з апаратурою КМУ. Зміни в конструкції зарядних укладок збільшили возимий боєкомплект, а нові боєприпаси суттєво підвисили потужність вогневого ураження. Вперше у світовій практиці механізм заряджання мав автоматизовану систему контролю повноти та надійності досилки снаряду, що повністю виключало аварійні випадки, які на 2С7 кілька раз приводили до загибелі та травмування особового складу розрахунків.

Але самою сучасною самохідною артилерійською системою, яка була розроблена у СРСР, стала 152 мм СГ 2С19 «Мста-С». Вона була розроблена у середині 1980-х років КБ заводу «Уралтрансмаш».

Її буксируємий варіант став надходити на озброєння у 1986 р, а роботи на самохідним варіантом ще тривали. Конструктори на свій власний ризик перевищили межі технічного завдання на розробку САУ та вели роботи по досягненню повністю автоматизованого процесу стрільби. Для проведення дослідних та випробувальних робіт з цього питання фінансування не передбачалось і роботи йшли за рахунок ентузіазму колективу КБ та керівництва заводу. На одне з полігонних випробувань прибув Б.М. Єльцин, якій на той час займав посаду першого секретаря Свердловського обкому КПРС. Стрільба велась у повністю автоматизованому режимі без участі розрахунку. Партійний діяч не повірив, що таке можливо без участі екіпажу. За його вимогою стрільба була проведена ще раз, а Б.М. Єльцин особисто знаходився в САУ під час стрільби. Позитивним наслідком його приїзду було те, що питання фінансування робіт та збільшення темпу їх проведення було швидко вирішено на самому високому рівні.

У 1989 р САУ 2С19 була прийнята на озброєння. Про те, яке значення придавало керівництво держави та МО СРСР цій системі говорить той факт, що для її серійного виробництва був побудований спеціальний завод у м. Стерлімак (перші зразки випускались на заводі «Уралтрансмаш»).

Однією з особливостей конструкції 2С19 був високий рівень уніфікації САУ з серійними зразками бойової техніки. Корпус шасі являв собою модифікований варіант Т-72, ходова частина - від Т-80.

Нові розроблені снаряди - касетні з протитанковими суббоєприпасами, керовані, снаряди-постановщики радіозавад - розширили коло завдань, яке може виконувати САУ. Дстр досягла для ОФС 24700 м, а для АРС - 28900 м. Під час демонстраційних стрільб 2С19 на міжнародній виставці в Абу-Дабі розрахунок САУ вразив коректованим снарядом «Краснополь» рухомий танк на Дстр близько 12 км.

Кожна СГ має систему прийому та передачи даних для стрільби, яка скомутована з апаратурою комплексу КМУ «Фальцет». Саме за рахунок командних сигналів з цієї апаратури досягнута можливість ведення стрільби у повністю автоматичному режимі. Механізму САУ самі наводять гармату, подають потрібні боєприпаси з боєукладки та проводять визначену кількість пострілів.

Досвід застосування артилерії у Чечні, особливу у першу кампанію, показав, що необхідність у таких САУ дуже велика. Під час другої чеченської війни артилерія угруповання Російської армії, де була значно збільшена кількість 152 мм СГ 2С19, застосовувала нові види вогню, які вимагали майже ювелірних розрахунків та точності вогню - вогневі мішки, вогневі тиски, вогневе прочісування, вогневі коридори. На відміну від першого періоду бойових дій у Чечні, коли деякі загальновійськові командири намагалися визвати вогонь реактивного дивізіону БМ-21 по вогневій точці бойовиків, розташованій на відстані 400 м від своїх військ, не беручи до уваги той факт, що розсіювання при стрільбі реактивної артилерії перевищує цю відстань, у другий період бойових дій багато вогневих точок противника знищувались високоточними боєприпасами стрільбою з 2С19. При цьому досягались заходи безпеки і як для своїх військ, так і для місцевого населення.

Потрібно також зауважити, що у «Мста-С» виявились і недоліки в конструкції. В першу чергу це повязано з довжиною її ствола. Деякі ділянки гірських доріг, які мали хвилєобразний профіль для САУ були непрохідними - гаубиця при подоланні глибоких ям середньої ширини упиралась стволом в дорожне покриття. Це вимагало ретельного вивчення маршрутів висування та, при необхідності, їх додаткового інженерного обладнання. Другий недолік був повязаний з недостатньою надійністю механізму подачі пострілів при заряджанні з грунту, який не рідко виходив з ладу.

В цілому слід відмітити, що 2С19 є досить сучасною САУ, яка відповідає вимогам сьогодення.

Військовими фахівцями Росії у даний час як основний засіб артилерії батальйонної ланки розглядається низка систем родини «Нона». Перша машина цієї серії була створена у 1970-х рр. для озброєння артилерії повітряно-десантних військ. На озброєння вона стала надходити з 1981 р та вдало застосовувалась у Афганістані. Її якості як артилерійської системи вже розглядались вище («Нона-К»), тому зверну увагу на нові модифікації.

Для озброєння мінометних батарей батальйонів на БТР була розроблена система 2С23 «Нона - СВК», звичайно, на базовому шасі НТР-80.А для мотострілецьких батальйонів на БМП конструктори розробили 2С31 «Вена» з базовим шасі БМП-3. Саме такі багатофункціональні артилерійські самохідні системи здатні забезпечити надійну вогневу підтримку підрозділів батальону, що і підтвердив досвід їх застосування у Чечні. У деяких випадках батареї, озброєні «Нонами» виконували завдання з меншою витратою боєприпасів та бистрійше за часом, ніж батареї 152 мм гаубиць.


2.2 Самохідні установки польової артилерії армій країн НАТО


Одними з перших САУ, розроблених після другої світової війни, були американські 155 мм СГ М44 та 105 мм СГ М52.

СГ М44 розроблялась наприкінці 1940-х рр. Та була прийнята до серійного виробництва у 1951 р, а М52 - у 1955 р. Крім США, вони були на озброєнні європейських країн та армії Південної Кореї.

Обидві САУ поєднує те, що базою для їх створення став легкий танк М41. Досвід бойового застосування М44 у війні у Кореї показав необхідність посилення броньового захисту розрахунку, що і було враховано у конструкції М52. Хоч бойове відділення не було захищено зверху, бокові бронелисти надійно прикривали особовий склад. Крім того, була можливість їх демонтажу для забезпечення перевезення САУ військово-транспортними літаками.

У 1950-х рр. роботи по створенню нових САУ були продовжені. У США розробили 155 мм СП М53 та 203,2 мм СГ М55, у Англії почали розробку 105 мм СГ «Аббот».

Однак справжній прорив у розробці самохідних ар систем почався на початку 1960-х рр. Досвід використання САУ у війнах 50-х років ХХ ст. та висновки з результатів навчань та випробувань дали змогу замовникам озброєння висунути нові вимоги до конструкції знову розробляє мого озброєння: САУ середнього калібру повинні мати круговий обстріл, забезпечувати можливість стрільби як по настильній, так і по навісній траєкторії, екіпаж САУ повинен бути надійно захищений. Також у конструкції самохідних гармат повинно передбачатися механізація процесу заряджання для досягнення швидкострільності не менш, як у буксируємих систем аналогічного калібру, а маневрові показники не повинні поступатись можливостям загальновійськових та танкових підрозділів, дії яких підтримуються. Кількість возимого боєкомплекту та запас ходу повинні були забезпечувати необхідну автономність дій протягом виконання тактичного завдання (періоду бою).

Саме розробка у США у той час таких систем, як 175 мм СП М107, 105 мм СГ М108, 155 мм СГ М109, 203,2 мм СГ М110 на довгий час визначила основні тенденції розвитку самохідної артилерії.

Розробка М107 велась у США з середини 1950-х рр. Перші її поставки у війська розпочались у вересні 1962 р. Крім США та країн НАТО вони поставлялись на озброєння арміям Ізраїлю та Південної Кореї.

Компановка САУ була обумовлена конструкцією шасі. Гармата розміщувалась та тумбовому лафеті у кормовій частині. Тому для придання стійкості при стрільбі САУ мала гідравлічний сошник. Довжина стволу 52 клб дозволила досягнути максимальної Дстр 32,7 км.

Установка могла транспортуватись двома середніми військово-транспортними літаками: на одному розміщувалось шасі, на другому - артилерійська частина. Для її демонтажу потрібно було до 30 хв.

Досвід використання М107 у Вєтнамі вскрив окремі недоліки її конструкції. Зокрема, з-за великої потужності картузного порохового заряду ствол швидко виходив з ладу. Його приходилось замінювати через 200 пострілів. Тому був розроблений новий, більш живучий, ствол та нові боєприпаси для ураження живої сили - снаряд ХМ696 з готовими стріло видними вбивчими елементами та снаряд з осколковими бойовими елементами.

,2 мм СГ М110 розроблялась одночасно з М107 на базі такого ж шасі, тому їх будова дуже схожа. Але географія експортних поставок М110 значно ширша, її серійне виробництво тривало більш довгий час.

Спочатку у боєкомплект САУ входили тільки ОФС снаряди та снарядт з ядерним зарядом. Але після бойових дій у Вєтнамі були проведені роботи як по модифікації самої М110, так і по створенню нових боєприпасів до неї.

По-перше, це було обумовлено недостатньою Дстр першої моделі - лише 17 км, що для гармати такого калібру було дуже мало. В ході першої модифікації ствол був замінений на більш довгий та введений посилений пороховий заряд.

По-друге, гаубиця мала недостатню стійкість при стрільбі. Тому після другої модифікації (М110А2) у 1978 р на стволі зявився дульний гальм та введений ще один посилений заряд. Також були розроблені касетний снаряд з Дстр до 21,3 км та АРС з Дстр до 29,1 км.

На даний час у ЗС США мається 250 од. М110 та 90 од. - у силах самооборони Японії.

Слід відмітити, що недоліки М110 були враховані радянськими конструкторами при створенні 203,2 мм СП 2С7 «Піон», тому радянська система за всіма характеристиками перевищувала американський аналог.

мм СГ М108, яка була створена у США у 1959 р. цікава тим, що це була перша самохідна установка, яка мала самостійну можливість подолання водних перешкод та ведення вогню на плаву. Це досягалось використання у якості шасі плаваючого БТР М113, алюмінієвої броні та надувних контейнерів з хвиле відбиваючими щитками.

Ця САУ надходила у війська для заміни 105 мм СГ М52, але вже у 1963 р. вона була знята з виробництва у звязку з прийнятим рішенням зробити основним калібром самохідної артилерії НАТО калібр 155 мм.

Але самою вдалою САУ, розробленою у той час у США, стала 155 мм СГ М109. Вона заслуговує уваги розглянути її більш детально.

СГ була прийнята на озброєння у 1961 р та після кількох модифікацій залишається у строю і зараз. Так, на початок 2004 р. її кількість у деяких країнах дорівнювала: у США - 2568 од, у Німеччині - 499, у Італії - 260, у Нідерландах - 120, у Норвегії - 126, у Єгипті - 200. При тому, модифікації проводились не тільки країно-виробником, а і у країнах, де вона стоїть на озброєнні. Так італійська модифікація носить індекс М109L, ізраїльська - М109AL, німецька - М109G. До теперішнього часу вироблено більш 5000 од. САУ цього типу

В якості шасі був використаний БТР М113. Основним озброєнням М109 є 155 мм гаубиця М126 з живучістю стволу до 7500 пострілів. Перші зразки такого озброєння забезпечували Дстр для ОФС до 15,1 км та 18,1 км - для АРС. Возимий боєкомплект складав 28 пострілів, а максимальна швидкострільність не перевищувала 3-4 постр/хв.

Досвід бойового застосування М109 у Вєтнамі змусив конструкторів внести перші зміни для виправлення виявлених недоліків - недостатня Дстр та кількість возимого боєкомплекту, ненадійність роботи механізму поліпшення заряджання.

Перша модифікація отримала індекс М109А1 (1973 р), а друга була проведена у 1978 р. Була збільшена довжина стволу, зявився дульний гальм, внесені зміни у конструкцію механізму полегшення заряджання та у підвіску ходової частини САУ. Гаубиця була обладнана додатковим контейнером для перевезення ще 22 снарядів. Дстр ОФС збільшилась до 18,1 км, а АРС - до 24 км. У склад боєкомплекту був введений керований снаряд М721 «Копперхед» з наведенням по проміню лазеру та снаряд з ядерним зарядом.

Наступні модифікації - А3 та А4 - були спрямовані на вдосконалення противідктувальних пристроїв, боєукладки та установку системи захисту від ЗМЗ.

Після проведення модифікація А5 Дстр гаубиці зросла до 30 км (для АРС). Одночасно з нею у Німеччині велися свої роботи по модифікації, і по деяким параметрам німецька версія виявилась більш вдалою.

Шоста модифікація, яка була проведена фірмою «Бойен - Маклафін - Йорк», першочергово велась по програмі HELP (Howitzer Extended Life Program - програма продовження строку експлуатації гаубиць), а закінчувалась по програмі HIP (Howitzer Improvement Program - програма модернізації гаубиць). Вона привела до створення гаубиці М109А6 «Палладін», яка за своїми можливостями значно перевищує базову модель.

На останньому етапі робіт по модернізації САУ були враховані результати її застосування у війні в районі Перської затоки.

Як відомо, вдалий успіх операції «Буря в пустелі» показав головну роль у досягненні перемоги сучасного озброєння та військової техніки (ОВТ), підтвердив значення новітніх технологій. Але, разом з тим відмічена необхідність підвищення вимог до мобільності бойових засобів СВ, їх транспортабельності та надійності.

Застосування артилерії в ході війни у районі Перської затоки не носило широкомасштабного характеру, який був присутній у військових конфліктах попередніх років. Це обумовлюється, зокрема, тим, що ЗС Іраку не змогли нанести ні упереджу вального, ні масованого удару по військам коаліції, а потім, деморалізовані авіаналітами та ракетними ударами (про тактику дій артилерії союзників згадувалось у попередньому розділі), не надали суттєвого відпору сухопутному угрупованню багатонаціональних сил. Так, наприклад, за весь час проведення наземної операції артилерійські підрозділи 7АК США провели близько 8000 пострілів з 155 мм СГ, 1000 пострілів з 203,2 мм СГ та понад 100 залпів РСЗВ. Але висновки з практики застосування самохідної артилерії зробити можливо.

В цілому самохідна артилерія союзників по своєї бойової потужності перевищувала іракську у 3,8 рази, а артилерія крупних калібрів - у 3,9 рази (7, ст. 15). Ця перевага надавала можливість нанесення ударів 2-3 короткочасними вогневими налітами з наступною зміною ВП. Така тактика в умовах дуже низької активності та наявності у іракських військ засобів артилерійської розвідки дозволила артилерії багатонаціональних сил залишатись майже неуязвимими.

Крім того, вогневу перевагу союзникам забезпечили і більш потужні боєприпаси. Так, наприклад, американська артилерія використовувала поруч зі звичайними ОФС, касетні снаряди з кумулятивно-осколковими БЕ (по 64 або 88 КОБЕ у кожному), касетні снаряди з осколковими БЕ (по 60 гранат у кожному снаряді), касетні снаряди з протитанковими та протипіхотними мінами, димові та освітлювальні снаряди.

Також був застосований модернізований снаряд «Копперхед-2». Він використовувався у бойовій обстановці вперше і показав високу ефективність стрільби по мало розмірним броньованим цілям. Але ряд фахівців НАТО підвергають сумніву можливість масованого застосування ВТБ. Ця точка зору базується на поглядах, повязаних з обмеженістю умов застосування ВТБ, їх великою вартістю, залежність від радіоелектронної обстановки на полі бою

Однією з останніх модифікацій, проведених з М109, була пропонована швейцарською фірмою «Schweizerische Unternehmung fur Waffensysteme», внаслідок якої досягнута Дстр до 40 км.

Але країни Європи не тільки вдосконалювали САУ американського виробництва, а і розробляли власні. Найбільший досвід був накопичений у Франції, де у 1966 р. розпочалось серійне виробництво 155 мм СГ F-3. У 1969 р Науково-виробничий центр у м. Бурже почав розробку 155 мм СП F-1GCT (Grand Cadence de Tir - висока швидкострільність). Серійне виробництво їх тривало з 1977 по 1993 роки, ЗС Франції отримали 264 од. пушек даного типу. Особливістю її конструкції була паралельна система механізму заряджання, який складався з двох ліній - подачі снаряду та подачі порохового заряду у гільзі, яка згорала. Управління виконувалось електронним блоком. Час першого пострілу складав 15 секунд, наступних - 8 секунд.

Для цієї системи був розроблений керований снаряд ADC з автономною системою наведення. На відміну від «Копперхед» у цьому снаряді вперше у світової практиці будови артилерійських боєприпасів був реалізований принцип «зробив постріл - і забув». Вперше на огляд він був виставлений на виставці Eurosatory-2000.

Інші європейські країни - ФРН, Великобританія, Італія - обєдналися для створення нової САУ. Це обєднання базувалось на вдалому досвіді по створенню 155 мм БГ FH70. Проект САУ отримав назву SP70. Для його реалізації на території ФРН було створене обєднане КБ, до складу якого увійшли представники фірм «Рейнметал» (ФРН), «ОТО-Мелара» (Італія) та науково-дослідницького центру Великобританії по розробці озброєння.

У 1980 р було вироблено 5 дослідних зразків, які проходили інтенсивні полігонні випробування. SP70 мала високі ТТХ та надійність в експлуатації. В її конструкції використовувалися елементи зразків ОВТ, які добре себе зарекомендували - 155 мм БГ FH70, танк «Леопард», БМП «Мардер».

Внаслідок фінансових труднощів, для вирішення яких країни розробники не знайшли спільної мови, роботи по проекту були згорнуті. Але вдалі конструкторські рішення та досвід були реалізовані в інших розробках, які країни-розробники вели вже самостійно.

Першою по цьому шляху пішла Італія, яка вже у 1982 р розпочала серійне виробництво перших крупних партій 155 мм СГ «Палмарія» (для ЗС Лівії та Нігерії). Її будова повністю повторює компановку прототипу, але в якості шасі було використано шасі італійського танку OF-40. Це була перша САУ, що прийнята на озброєння, яка мала засоби навігації та систему топогеодезичної привязки, без якої зараз не обходиться жодна сучасна САУ. Крім того, використання у башті допоміжної силової установки дозволяє ставити артилерійську частину на інше шасі.

Аналогічну розробку провели і у Великобританії - башта з індексом GBT155 стала відправним пунктом для створення нової СГ AS90. Початково ця башта була призначена для експортних поставок для того, щоб заказники мали змогу самостійно або за допомогою фірми-розробчика встановлювати її на шасі застарілих танків (як це зробили у Індії). Але також було прийнято рішення про установку башти на шасі власного виробництва від танку «Челленджер». Нова система стала розглядатись як альтернатива американській М109.

Згодом був створений новий варіант зі стволом довжиною 52 клб. Ця модифікація отримала назвуAS90В «Brave Heart» («Хоробре серце») та вже могла на рівних конкурувати з М109А6. Перший контракт на суму 300 млн фунтів стерлінгів був підписаний у 1989 р та передбачав поставку 179 од САУ для ЗС Великобританії.

Але у тому ж році було прийнято нову угоду країн НАТО про стандартизацію балістичних характеристик систем калібру 155 мм (довжина стволу - 52 клб, обсяг зарядної камори - 23,1 л, використання модульних метальних зарядів (ММЗ). Тому був розроблений варіант зі стволом, який відповідав вказаним вимогам.

У 1993 р на полігоні у штаті ЮТА (США) були проведені випробування та демонстрація можливостей третього варіанту AS90. Згідно заяви представників фірми-розробника, гаубиця доставила у район цілі 4 снаряди, при чому останній з них був випущений ще до розриву першого в районі цілі. Таким чином був вперше досягнутий ефект так званого «псевдозалпу». Стрільба велась за допомогою бортової системи управління вогнем, розробленої сумісно з США.

У ході створення AS90 конструкторами були знайдені нові варіанти рішення проблеми підвищення живучості ствола, створення нових ММЗ та заряджання САУ. Для робіт з цього питання залучалась фірма «Сомхем» (ПАР). Її дослідження живучості стволів значно зменшили витрати на їх виробництво і підвищили показник живучості, у перспективі, до 10000 пострілів, а Дстр снарядами нової аеробалістичної форми досягла показника 30 км для ОФС та 37 км для АРС.

Зараз ведеться сумісна робота з південноафриканськими фірмами «Сомхем» та «Насхем» по створенню нових ММЗ. Ці заряди відрізняються від існуючих меншою залежністю від зовнішньої температури, корпус їх вироблений з низько енергетичних матеріалів, які мають меншу, ніж порох температуру згорання, та таким чином захищають стінки камори згорання від посиленого зносу.

У звязку з використання нових згораючи ММЗ були внесені зміни у конструкцію боєукладки, яка тепер налічує 48 снарядів та 240 модулів ММЗ пяти типів.

За допомогою змін у системі заряджання досягнуті наступні показники швидкострільності: 3 постр за 8,4 сек, 18 постр за 2 хв. Випробування на тривалість стрільби проводились у Саудівській Аравії та був досягнутий показник 120 постр за 1 год.

Застосування нової системи управління вогнем дозволило досягти такого показника: при розгортанні системи з маршу визначення даних для стрільби, заряджання та наведення САУ виконується за 22 сек, псевдо залп з 3 снарядів - за 10 сек, перевід системи у похідне положення за 5 сек. Таким чином. Вже через 37 секунд після зайняття ВП САУ може її залишити, виконавши вогневе завдання.

На даний час є відомості про намір Польщи про закупку 90 од башт AS90 для встановки їх на шасі радянських танків Т-72.

На відміну від Польщи, керівництво ЗС Італії, реально оцінюючи САУ власного виробництва, заключило контракт з німецькою фірмою Krauss Mafei Wegmann на поставку 70 од 152 мм СГ PzH-2000, яка, аналогічно AS90, розроблялась на базі досвіду розробки SР70.

Роботи по створенню нової СГ PzH - 2000 (Panzerhaubitze) були розпочаті у ФРН у 1987 р. У виконанні робіт про даному проекту брали участь два створених консорціума. Німецькі фахівці підкреслюють, що завдяки тісної співпраці замовника - МО ФРН та розробників вдалося вирішити всі поставлені технічні завдання та знизити фінансові витрати.

мм СГ PzH-2000 стала першою броньованою артсистемою цілком розробленою та виробленою у Німеччині після другої світової війни. Полігонні випробування розпочались у 1993 р, коли були створені перші 2, а згодом ще 4 дослідні зразки. На 41-му полігоні (м. Трір) проводились ходові випробування, на 91-му (в районі м. Меппен) - випробувальні стрільби. Взимку 1994-1995 рр САУ проходила випробування в екстремальних умовах низьких температур на полігонах Канади та США, а влітку 1995 р - в умовах високих температур та запиленості на полігоні в штаті Юта. У ході випробувань була досягнута Дстр ОФС до 34 км.

У ході військових випробувань до яких залучались курсанти артилерійської та технічної шкіл бундесверу було проведено 2018 пострілів, а загальний пробіг двох зразків склав 3506 км. При цьому була досягнута наступна швидкострільність: 3 постр за 9,2 сек, 8 постр - за 51,4 сек, 20 постр - за 2,5 хв. У ході ціх випробувань була також перевірена спряженість системи управління вогнем САУ з новітніми системами управління військами.

Хоч PzH-2000 є самою сучасною за часом розробки з серійних САУ, в її основу покладена класична компановка. В якості бази використані вузли та агрегати танку «Леопард-2». Ствол дозволяє вести вогонь всіма типами стандартних боєприпасів НАТО. Возимий боєкомплект є одним з найбільших серед сучасних САУ світу: 60 снарядів та 288 ММЗ.

Контракт на поставку САУ до підрозділів бундесверу передбачає випуск 238 од., у даний час вже поставлено 165 од. САУ повністю домінувала у артилерійському секторі на виставці Eurosatory-2000.В ході демонстраційних стрільб показники швидкострільності були покращені: 3 постр за 8,4 сек, 8 постр - за 37,1 сек, 20 постр - за 1 хв 47 сек.

Слід також відмітити, що роботи по вдосконаленню PzH-2000 продовжуються, і вона дійсно може стати найкращею САУ у світі.

Конкуренцію PzH-2000 та AS90 могла скласти 155 мм СГ «Крусайдер» американської розробки. Система розроблялась для заміни з 2010 р М109А6, ресурс підвищення можливостей якої вже вичерпаний.

Однією з проблем, яку вирішували розробники нової системи, був вибір нової артилерійської частини. Розглядались 3 варіанти: дліноствольна з ММЗ, на основі рідинних метальних речовин або електротермічна. Дослідження нетрадиційних способів, хоч і показали низку позитивних сторін, виявили технічну неспроможність досягнення необхідного результату на даний час.

У ході робіт по створенню 155 мм СГ «Крусайдер» були досягнуті дуже високі показники: система управління вогнем дозволяє відкрити вогонь через 13 - 30 сек після зайняття ВП, а вже через 90 сек САУ могла відкривати вогонь з нової ВП на відстані 750 м від попередньої.

Для неї була розроблена ТЗМ з модулем, який дозволяв за 12 хв поповнити боєкомплект з 60 снарядів та повністю заправити САУ пальним. Загальна вага САУ з ТЗМ (80т) дозволяла їх перевезення наземним та морським транспортом, а також літаками С17 або С5В.

До явних переваг слід також віднести Дстр понад 40 км, чисельність розрахунку - 3 чоловіка (це зменшувало кількість особового складу у дивізіоні з 750 до 400 чоловік у порівнянні з М109А6), маршові можливості на рівні танку «Абрамс» та БМП «Бредлі».

Прийняття САУ на озброєння планувалось у 2005-2006 рр. Всього ЗС США повинні були закупити 480 од., які, за прогнозами, столи б на озброєнні до 2030 р.

Тому виступ Міністра оборони США Д. Рамсфельда 8 травня 2002 року про звернення багатомілліардної (від 9 до 11,2 млрд $) програми по створенню 155 мм СГ «Крусайдер» визвав дуже неоднозначну реакцію у військово-політичних колах США.

мм СГ «Крусайдер» повинна була усунути всі недоліки та провали у вогневому забезпеченні бойових дій, які виявились у ході війни у Іраку. Аргументи рішення про звернення програми зводились до наступного: по-перше, керівництво МО США вважає, що нова САУ - це релікт «холодної війни», рішення про створення якої приймалось у період переваги поглядів про ведення крупномасштабних війн, а війни майбутнього будуть вестись так званими «легкими та середніми силами». Як приклад, приводилась операція у Афганістані, де американські підрозділи виконували завдання без таких крупно габаритних та важких зразків ОВТ.

По-друге, деякі військові фахівці США вважають, що ствольна артилерія втратила своє домінування на полі бою та її повинні замінити нові ракетні та комбіновані системи вогневої підтримки.

У 1999 р у США була проголошена програма трансформації СВ, зміст якої полягає у відмові від «важких сил» та формуванні так званих «середніх сил», основу яких повинні складати легкі (до 20т) платформи - бойові броньовані машини майбутнього.

Таким чином, згортання програми по розробці 155 мм СГ «Крусайдер» підкреслило пріоритети військового будівництва США на початку ХХІ ст. - створення високомобільних ЗС з можливістю їх застосування у любому місці планети.

Тому значно активізувала свої зусилля французька фірма GIAT, яка розробляє 155 мм СПГ «Цезар», та шведська фірма «Бофорс», яка представила самохідну версію 155 мм Г FH77 власного виробництва. Ці системи обєднує та, що артилерійська частина встановлена на шасі армійського вантажного автомобілю підвищеної проходимості. Важливою перевагою є їх вартість (приблизно 2 млн $ у порівнянні з 7 - 10 млн $ для «Крусайдер») та вага (менш 20 т). А Дстр до 42 км, досягнута у ході випробувань французького зразка робить цю систему дуже привабливою для потенційних покупців. Слід також згадати про родину систем «НОНА» радянського та російського виробництва.


.3 Самохідні установки польової артилерії інших країн світу


Крім СРСР та країн НАТО розробку власних САУ вели і інші країни світу. Найбільших успіхів досягли Ізраїль, ПАР, Китай. Основною причиною цих успіхів була не тільки економічна потужність цих держав, а й те, що створені ними системи проходили перевірку та вдосконалення у бойових умовах.

В період створення ізраїльської армії США поставили значну кількість середніх танків «Супер Шерман». К початку 1960-х років бойова цінність таких танків у порівнянні з радянськими Т-54, Т-55, які були на озброєнні сусідніх арабських країн, стала низькою. Тому шляхом встановки французької 155 мм гаубиці М-50 на танкове шасі у 1964 р ізраїльська фірма «Солтам» створила першу свою САУ. Досвід її використання у війні 1967 р дозволив внести зміни у її будову - посилити бронезахист, довести боєкомплект до 60 снарядів, замінити карбюраторний двигун на дизельний - та створити нову систему, яка отримала назву «Солтам М-68».

Подальші роботи велись у напрямку використання власної промислової бази - виробництво 155 мм ствола розробки конструкторів фірми. Його установка на шасі англійського танку «Центуріон» обумовила появу нової самохідної системи - М72. Ствол САУ відповідав балістичним стандартам НАТО.

Нові САУ ізраїльської розробки зявились вже у 1990-х роках після прийняття нових балістичних стандартів НАТО. 155 мм СПГ «Рексел» була розроблена для експорту у країни Азії та Африки. Тому основні позитивні якості її конструкції - простота, надійність, мала вага, підвищена проходимість в умовах бездоріжжя. За рахунок зниження рівня захисту екіпажу САУ має дуже малу вагу - 18,5 т (для порівняння - «Гіацинт - С» має вагу 28т). САУ обладнана апаратурою топогеодезичної привязки.

Але найбільш сучасною САУ Ізраїлю стала 155 мм СПГ «Сламмер». В якості шасі був використаний танк «Меркава». Ствол має довжину 45 клб та заряджається ММЗ. Возимий боєкомплект складає 75 снарядів, що є найбільшим показником у світі для САУ аналогічного калібру.

Заслуговує уваги 155 мм СПГ G-6 «Ріно» південноафриканської розробки. САУ зявилась у 1981 р, після чого пройшла не тільки полігонні випробування, а і участь у бойових діях у Анголі. У серійне виробництво вона була запущена у 1988 р. Її високі бойові якості в умовах пустелі привернули увагу військового керівництва ОАЕ, яке закупило САУ для озброєння власних артилерійських підрозділів.

На відміну від інших сучасних САУ G-6 має колісний хід (аналогічний варіант має тільки САУ, розроблена у Чехословакії - «Дана» та її модифікація «Сюзанна»).

Артилерійська частина аналогічна вже згаданої 155 мм БГ G-5. Возимий боєкомплект складає 47 снарядів. САУ після модифікації обладнана сучасною системою управління вогнем.

Враховуючи здобутки ПАР у розробці нових ММЗ у G-6 є всі шанси увійти у число найкращих самохідних систем світу.


3.Розвиток реактивних систем залпового вогню (РСЗВ)


РСЗВ є ефективним засобом істотного підвищення вогневої потужності частин і підрозділів СВ. Вони забезпечують високу щільність вогню та несподіваність нанесення вогневого удару, впливають на противника і морально, мають високі показники мобільності, прості та зручні в експлуатації. Недоліки реактивних снарядів - велике розсіювання, мала кучність стрільби - стали запорукою вдалого виконання вогневих завдань. РСЗВ доповнюють ствольну артилерію тим, що можуть забезпечити вогонь по великій площі ураження у той час, коли ствольна артилерія веде вогонь по малорозмірним обєктам.

Як від артилерії вона є наймолодшою. Її історія почалась з 1939 р, коли у СРСР були проведені перші випробування бойової машини реактивної артилерії (БМ РА) БМ-13. Перше бойове застосування відбулось 14 липня 1941 р. біля м. Орша.

Саме СРСР досяг найбільших успіхів у створенні РСЗВ.

Першою післявоєнною БМ РА стала БМ-14-16, яка була прийнята на озброєння у 1952 р. Ця система довго випускалась оборонною промисловістю СРСР та, крім країн ВД, поставлялась у Алжир, Анголу, Камбоджу, Китай, Єгипет, КНДР, Сірію, Вєтнам. Її застосування у локальних війнах та збройних конфліктах завжди давало позитивні результати.

Однією з її модифікацій був варіант РПУ-14, створений для артилерійських підрозділів повітряно-десантних військ. Аналогічні установки розроблялись також у Польщі, Китаї та ПАР. Компактна, неважка установка була популярна у діячів багатьох національно - повстанських рухів того часу, так як дуже підходила для партизанської тактики дій. На полі бою така установка могла переміщатись розрахунком у 5 чоловік.

Хоча слід замітити, що ці установки не забезпечували потрібної кучності стрільби, снаряди мали велике розсіювання. Тому у Китаї та ПАР для неї були розроблені снаряди з посиленою вражаючою дією.

БМ-14 та її модифікації застосовували турбореактивні снаряди, які на початку 1960-х рр. вже не відповідали вимогам щодо їх Дстр. Роботи конструкторів СРСР привели до прийняття на озброєння у 1963 р 122 мм БМ РА БМ-21 «Град» (комплекс з БМ, ТЗМ та реактивних снарядів отримав індекс 9К51). Роботи по її створенню велись в умовах великої таємності, тому перше застосування 40-ствольних «Градів» у збройному конфлікті з Китаєм в районі о. Даманського були шоком для противника. За лічені секунди потужному угрупуванню китайських військ було нанесене таке міцне вогневе ураження та міцний психологічний вплив, від якого ворог не зміг оправитись.

За рахунок створення снарядів з більшою Дстр та більш потужною дією радянським конструкторам вдалося досягти збільшення щільності ураження противника з одночасним збільшенням площи ураження та вогневої потужності. Як у конструкцію снарядів, так і конструкцію машини були закладені нові для РА конструктивні рішення: стабілізатори снарядів, що сами розкривались після вильоту з труби, придання обертання снаряду за рахунок П-образного штифта на снаряді та кута наклону стабілізаторів, використання гальмових кілець для збільшення кучності стрільби та кута падіння снарядів і, відповідно, їх зони ураження.

Випуск БМ-21 тривав у СРСР протягом довгого часу та у великій кількості. Загальна кількість вироблених БМ сягнула позначку у 10000 од. Тільки Мотовіліхінські заводи виробили понад 3 млн снарядів до неї. У даний час БМ-21 знаходиться на озброєнні більш чим у 30 країнах світу. Виробництво БМ-21 та її перероблених копій як за радянською ліцензією, так і «піратським» способом проводилось у Китаї, Єгипті, Іраку, Ірану, Румунії, ЧССР та ПАР.

Досвід бойового застосування БМ-21 підтвердив її високу вогневу ефективність та надійність. Батарея БМ-21 здатна уразити противника на площі 16-24 гектари, а дивізіон - до 66 гектарів. Принципи застосування РА були закладені ще в роки другої світової війни, і вони мало змінились до цього часу: швидке розгортання на ВП, нанесення раптового потужного удару, залишення ВП та розгортання через короткий час у новому районі.

Для підвищення вогневої потужності у Росії у останні роки розроблені нові снаряди, деякі з них пройшли бойове випробування у Чечні. Коло завдань, які зараз здатна виконувати БМ-21 дуже широке. Поруч з ураженням живої сили та вогневих засобів, вона здатна: створювати пожежі, ставити димові завіси, протитанкові та протипіхотні мінні поля, радіозавади, розповсюджувати агітаційні матеріали, освітлювати місцевість на великій площі. Але, як я вже відмічав, багатьом загальновійськовим командирам ще потрібно навчитись грамотно застосовувати цей потужний вогневий засіб.

Вражає список модифікацій, зроблених конструкторами:

  • БМ-21В - прийнята на озброєння повітряно - десантних зєднань Радянської Армії у 1967 р
  • Град-1 (9П138,139) - прийнята на озброєння у 1974 р для озброєння артилерійських підрозділів полкової ланки. При чому мотострілецькі полки отримували БМ на шасі ЗІЛ-131, а танкові - на МТЛБ. Розроблений для неї снаряд хоч і має меншу Дстр, але більш потужний. Площа цілі, яку здатний уразити дивізіон «Град-1» зросло до 91 гектару, при цьому витрата снарядів на 1 га площі цілі зменшився в середньому у 1,5 рази. Крім того, система може вести вогонь всіма штатними снарядами БМ-21.
  • А-215 «Град-М» корабельна РСЗВ для озброєння десантних кораблів. Вона була створена після невдалих експериментів по веденню вогню з БМ-21 з палуби десантних суден.
  • БМ-21ПД «Дамба» - для захисту військово-морських баз.
  • 9К510 «Ілюмінація» - кожен освітлювальний снаряд здатний освітити коло діаметром до 1 км, а одна БМ - освітлювати зону 2 км по фронту та глибині протягом 90 сек.
  • 9К50 «Прима» - РСЗВ підвищеної потужності з 50 направляючими.
  • Особливо хочу відмітити модифікацію 9К132 «Град-П». Вона була розроблена у 1965 р за замовою керівництва Демократичної Республіки Вєтнам для озброєння партизанських загонів. Випуск її розпочався у 1966 р, а перше бойове застосування у Вєтнамі відбулося у 1968 р при масованому обстрілі партизанами авіабази США поблизу Сайгону. Крім вєтнамських партизан установку використовували кубинські війська у Анголі та палестинські партизани. На озброєнні Радянської армії 9К132 не стояла.
  • Установка являє собою одну направляючу та легкий станок з механізмами наведення та прицільними пристроями. Переносилася вона у розібраному стані та складувалась за 2,5 хв. Снаряд також був розбірний та мав Дстр 10,8 км
  • Установка дуже надійна та безвідмовна. Були випадки, коли вюки з установкою заховувались партизанами на рисових чеках, а у потрібний час переводились у бойове положення та стріляли без відмов.
  • Досить оригінально намагались застосувати БМ-21 у Чечні бойовики. Заряджена БМ у бойовому положенні з повернутим пакетом виїзжала на відкриту ділянку місцевості та вела вогонь у русі. Але точність такого вогню була дуже невисокою і, крім психологічного впливу на війська значення не мала.
  • Вдалі модифікації БМ-21 були проведені і у інших країнах. Так. чехословацький варіант мав ще додатковий стелаж зі снарядами та механізмом їх одночасного перезаряджання. Внаслідок цього, установка могла зробити повторний залп з тієї ж ВП через 2 хв після попереднього. Такі установки, що були на озброєнні армії Німецької Демократичної Республіки, у даний час передані арміям Терції та Греції.
  • Аналогічним шляхом пішли конструктори Білорусії та України, які встановили артилерійську частину БМ на шасі власного виробництва. Як що білоруський проект передбачає установку на машину навігаційної апаратури та системи управління вогнем, то, на жаль, у нашій країні крім 6 од. пере обладнаних на шасі КрАЗ справа далі не пішла.
  • Свою модифікацію провела і Румунія, яка виставляє її на ринку озброєння.
  • Щодо розробки РСЗВ у західних країнах, то потрібно відмітити наступне. Довгий час, до початку 1980-х рр., ФРН була єдиною країною НАТО, яка мала на озброєнні БМ РА. Німецькі військові памятали потужність радянської РА, також мали і власні реактивні установки на озброєнні. Тому не дивно, що після створення бундесверу, у ФРН була почата розробка 110 мм РСЗВ «ЛАРС», яка була прийнята на озброєння у 1969 р. Всього було виготовлено 209 од.
  • У 1983 р була проведена їх повна модернізація, після якої БМ стала мати систему управління вогнем Field Guard, яка забезпечує автоматичну пристрілку реперу та визначення поправок для ведення залпового вогню без пристрілювання та з великою точністю. Діапазон типів снарядів, що застосовуються, у даний час не поступається БМ-21.
  • Але у планах бундесверу розглядається поступове переозброєння на американську MLRS, а власні машини будуть передаватися ЗС Туреччини та Греції.
  • Поява у армії ФРН РСЗВ, які майже не поступалися БМ-21, підштовхнула радянських конструкторів на створення нової, більш потужної БМ РА - 220 мм РСЗВ 9К57 «Ураган». Це артилерійський засіб підтримки військ у армійській операції, який призначений для ураження противника на Дстр від 10 до 35 км та для дистанційного мінування місцевості у тактичній глибині.
  • Система була розроблена підприємством «Сплав» (м. Тула) та прийнята на озброєння у 1975 р. У даний час вона є на озброєнні армій Росії, Білорусії, України. Деяка кількість установок була продана ЗС Сірії.
  • Одним залпом батареї може бути уражена жива сила противника на площу 430 000 кв. м. Основні снаряди у боєкомплекті цієї РСЗВ - касетні, також застосовуються ОФС та снаряди обємного вибуху. Перше їх застосування відбулося під час бойових дій Радянської армії у ДРА. Результати, як і у випадках з першим бойовим застосуванням БМ-13 та БМ-21, виявилися вражаючими. Обємний вибух не залишав нічого живого навіть у розщілинах та печерах. Сковуючі та загороджувальні мінні поля, встановлені з даної системи мають великі розміри та, що важливо, з часом самоліквідовуються.
  • Як недоліки цієї системи, слід зазначити невисоку надійність колесного шасі ЗІЛ-135ЛМП з двома карбюраторними двигунами потужністю по 180 к.с. кожний.
  • Бойове використання БМ-21 у радянсько-китайському збройному конфлікті вплинув на військових фахівців західних країн. Роботи по створенню власних РСЗВ почались вестись у США, Іспанії, Китаї, Ізраїлі, ПАР, Італії, Франції, Бразилії. Багато з цих РСЗВ за своїми ТТХ значно поступаються БМ-21, тому розглядати їх вважаю недоцільним. Більш сучасні модернізовані моделі, такі як ізраїльська LAR(VAR) - 160, південноафриканська «Валькірія-2», французьку «Рафаель», відрізняє встановлення навігаційної апаратури та сучасних систем управління вогнем (до речі такі роботи проводяться і у Росії).
  • А самою вдалою та потужною стала американська 240 мм РСЗВ MLRS. Її розробка велась з 1976 р і вона розроблялась як система, здатна протистояти «Урагану». Спочатку розглядався калібр 227 мм, але згодом він був збільшений до 240. Роботи велись з залученням фахівців ФРН, Франції та Великобританії. Тільки на дослідницькі та науково-конструкторські роботи було витрачено 330 млн$, на підготовку до виробництва - ще 700 млн. На її закупку для ЗС США було виділено понад 4 млрд $.
  • Розробка йшла на конкурсній основі і заказ був відданий американській фірмі «Воут», яка у 1983 р почала серійне виробництво. Для поставок MLRS країнам НАТО була створена міжнародна корпорація. Поставки здійснювались не тільки у країни НАТО, а і у Японію, Саудівську Аравію та Бахрейн.
  • Особливістю конструкції MLRS є використання гусеничного шасі БМП М-2 «Бредлі» та, головне, відсутність спеціальних направляючих для запуску реактивних снарядів (ракет). Стрільба проводиться з двох транспортно-пускових контейнерів, кожен з яких має по 6 трубчатих направляючих. Перезаряджання контейнерів виконується розрахунком за допомогою спеціального механізму за 5 - 10 хв.
  • Снаряди, які більш можна назвати ракетами, всі касетні. Бойові частини двох типів - багатоцільова та протитанкова. Дстр багатоцільовою складає 32 км, протитанковою - з протитанковими мінами - до 40 км, з бойовими елементами SADARM - до 35 км.
  • Вогневі можливості MLRS дуже потужні. Залпом однієї установки ракетами з багатоцільовою бойовою частиною 7728 кумулятивно-осколкових елементів накривають площу приблизно 25000 кв. м.
  • У ході бойових дій у районі Перської затоки та наступної війни у Іраці коло завдань, які виконувала MLRS значно поширилось. Модернізовано пускова установка М-270 використовувалась і для запуску оперативно-тактичних ракет ATACMS з Дстр до 135 км. На кожну БМ встановлювались по дві такі ракети.
  • Установка має сучасну систему управління вогнем, яка забезпечує ефективне ураження цілей на всю тактичну глибину бойових порядків противника. По оцінкам фахівців РСЗВ буде знаходитись на озброєнні ЗС США, як мінімум, до 2010 р.
  • У даний час ведуться роботи по її вдосконаленню. Тільки на переобладнання системи управління вогнем було витрачено 144 млн $. Для підвищення дальності та точності стрільби планується розробка боєприпасів з високо енергетичним паливом та полегшеною бойовою частиною.
  • Також після війни у Іраку військові фахівці прийшли до виводу по створенню полегшеної установки для озброєння нею частин морської піхоти, повітряно-десантних військ та сил швидкого реагування.
  • Але найпотужнішою у світі РСЗВ вважається радянська 300 мм система 9К58 «Смерч». Система розроблена підприємством «Сплав» та була прийнята на озброєння у 1987 р. Вона стоїть на озброєнні ЗС Росії, Білорусії, України, Кувейту та ОАЕ. Зацікавленість щодо її придбання на даний час виявляють Китай та Індія, якої вона потрібна для досягнення вогневої переваги у її протиборстві з Пакистаном.
  • Комплекс 9К58 включає БМ 9А52-2, ТЗМ 9Т234-2, 300 мм реактивні снаряди, систему управління вогнем. Компановка БМ нагадує будову пускової установки «Ураган». Розроблені для «Смерча» снаряди мають унікальну конструкцію, яка забезпечує точність ураження у 2-3 рази більшу, ніж показники MLRS. Потужність залпу 3 установок РСЗВ «Смерч» за своєю ефективністю дорівнює «роботі» двох бригад ракетних комплексів «Точка-У». Залп однієї машини накриває площу приблизно 672 000 кв.м.
  • Висока ефективність вогню досягається застосуванням системи управління вогнем «Віварій», яку розробило та випускає Томське виробниче обєднання «Контур». Вважається. Що ця система не поступається аналогічній американській системі управління вогнем «Такфайр».
  • РСЗВ «Смерч» застосовує снаряди з осколково фугасною бойовою частиною, з касетною частиною з БЕ осколкового типу (10-16 таких снарядів гарантовано знищують мотопіхотну роту у районі зосередження), з бойовою частиною з 5 самоприцілювальними БЕ (залп 4 БМ уражає танкову роту). Також є снаряди з обємно-детонуючою дією, з запалювальними елементами. Заводом - виробником ведуться подальші роботи по вдосконаленню снарядів (підвищення Дстр з 70 до 90 км, розширення кола дії та збільшення ефективності) та самої БМ.
  • Висновки
  • Незважаючи на значне застосування ракетного озброєння, класичні артилерійські системи посідають одне з найважливіших місць у арміях країн ПКС. Аналіз ведення локальних війн і конфліктів сучасності, а також існуючих тенденцій розвитку артилерійського озброєння в арміях цих країн свідчить про те, що роль такого озброєння на фоні розвитку іншого не знижується, а у деяких випадках і зростає. Це зумовлено тим, що артилерійські засоби вогневого ураження при достатньо невеликих затратах на їх розробку, експлуатацію та підтримку бойової готовності мають найменший показник часу для підготовки та нанесення вогневого удару. Цей показник з появою розвідувально-вогневих комплексів ще більш знижується при підвищенні ефективності вогневого ураження противника.
  • Нині існує декілька варіантів переходу збройної боротьби до нової якісно-кількісної інтеграції засобів вогневого ураження, розвідки, РЕБ, управління військами та зброєю в єдині системи озброєння.
  • Проблеми, повязані з технічним вдосконаленням артилерійських засобів ураження, полягають у:
  • вдосконаленні гармат, комплексів та систем
  • підвищенні дальності та влучності стрільби
  • підвищення ефективності дії боєприпасів біля цілі
  • підвищення прицільної швидкострільності
  • автоматизації процесів визначення даних для стрільби, наведення, заряджання, відновлення наведення після пострілу та контролю за результатами стрільби
  • забезпечення надійності дії ВТБ в умовах перешкод
  • необхідності обєднання у єдині комплекси гармат, РСЗВ, засобів розвідки та засобів автоматизації управління
  • подальшій стандартизації та уніфікації озброєння та боєприпасів.
  • Більш жорсткі вимоги висуваються до живучості гармат та підрозділів, захисту особового складу. Забезпечення високої маневреності та мобільності досягається використанням бортових ЕОМ, засобів навігації, метеорологічної та балістичної підготовки.
  • Тому пріоритетними напрямками технічного розвитку та вдосконалення артсистем є:
  • Забезпечення можливості вогневого ураження на всю глибину оперативної побудови військ противника при зниженні витрати боєприпасів та часу ведення вогню
  • Істотне зниження вогневого ураження зразків ОВТ від ВТБ
  • Забезпечення високих показників надійності, автономності дій, мобільності, влучності вогню.

Підвищення ДСТ можна досягти шляхом покращення аеробалістичних характеристик боєприпасів, використанням нових високо енергетичних метальних зарядів, подовженням ствола гармати (хоча ресурс майже вичерпаний), застосуванням АРС.

Удосконалюючи конструкцію снарядів для розширення кола завдань, які можливо виконувати, застосуванням готових та напівготових уражаючих елементів, створенням касетних снарядів з новітніми суббоєприпасами (протитанковими, протипіхотними, комбінованими, багатоцільовими) та уражаючими елементами, застосовуючи механізми неконтактного підриву можна досягти збільшення потужності дії снарядів біля цілі.

Підвищення показників влучності досягається завдяки широкій автоматизації процесу визначення вихідних даних для стрільби, удосконаленням конструкції артсистем та боєприпасів щодо збільшення кучності стрільби, використанням керованих та самонавідних боєприпасів (суббоєприпасів).

Стандартизацію снарядів та гармат провести з метою створення груп однокаліберних гармат різного підпорядкування та призначення з єдиною формою зарядної камори, метальних зарядів, однакової маси снаряду та його початковою швидкістю з метою використання єдиних таблиць стрільби та методік розрахунків вихідних даних для стрільби.

Слід зауважити, що Україна є однією з небагатьох країн світу, які здатні самостійно розробляти та виробляти артилерійське озброєння. Наша держава має великий науковий та виробничий потенціал. Модифікація БМ-21, розробка нового керованого снаряду «Квітник», розробка та виробництво 82 мм міномету покращеної конструкції, перспективні розробки нових гармат - це далеко не повний перелік кроків, зроблених на цьому шляху. Головне - щоб фінансовий стан держави дозволив забезпечити роботи по модернізації існуючих та створенню нових сучасних артилерійських комплексів, які стануть основою артилеріїх СВ ЗС України, а рівень воєнної науки забезпечив прийняття ефективних рішень щодо їх застосування у разі необхідності.


Теги: Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. – початку XXI ст.  Курсовая работа (теория)  Военная кафедра
Просмотров: 45303
Найти в Wikkipedia статьи с фразой: Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. – початку XXI ст.
Назад